Материал www.dialogs.org.ua

До та після демократії Частина 1. Історія демократії в світі

Сергій Дацюк
15 ноября 2011 года

Щоб зрозуміти, що відбувається з демократією сьогодні та спрогнозувати форми її трансформації, потрібно подивитися на місце демократії в найбільш типових формах її прояву в історії людства та зрозуміти її основні засади.


Форми правління в Древній Греції

Коли говорять про владу та способи владарювання, дуже часто згадують Аристотеля про існування трьох типів влад: монархії, аристократії та політії. Виродженими формами цих типів влад є відповідно: тиранія (деспотія), олігархія та демократія. Існує безліч дослідницьких і навіть теоретичних наукових робіт про тиранію та олігархію. Дивною обставиною є те, що коли ви спробуєте зрозуміти, що ж таке є політія, то ви не зможете знайти її чіткого визначення та опису.

Аристотель вважав цю форму правління найкращою, оскільки політія поєднує переваги олігархії та демократії, будучи при цьому позбавленою їхніх вад. Він вказував на сутнісне спрямування політії як середньої форми держави: за звичаями та мораллю — помірність, за майном — середні статки, при владі — середній шар суспільства. Аристотель вважав, що така форма правління існує «рідко та у небагатьох», і що за його часів перехід до політії є малоймовірним.

З точки зору Аристотеля, найбільш наближеною до політії є система влади в грецькому полісі, яка запанувала після реформ Клісфена, архонта Афін 525 р. до н.е. Грецький правитель Клісфен був афінянином, сином Мегакла та Агарісти, походив зі знатного роду Алкмеонідів, був внуком сікіонського тирана Клісфена Старшого.

Клісфен завершив реформи, розпочаті Тезеєм, 10-им царем Афін, який вважається таким, хто вперше створив на основі законів державний демократичний устрій у Греції в 1259/58 г. до н.е. Якщо Тезей створював міське (державне) правління на основі родової організації суспільства, то Клісфен вперше створив (міське) державне правління на основі вже чисто політичного устрою, який зафіксував перехід від родо-племінної до політико-територіальної організації влади в суспільстві. Тож давайте розглянемо реформи Клісфена більш детально.

Клісфен знищив поділ Афін на чотири філи, які являли собою територіально-родові округи. Клісфен поділив всю Аттіку на деми — найменші територіальні одиниці, які мали самоврядування на своїй території. Деми об’єднувалися в філи — по 10 у будь-якій філі. Декілька демів об’єднувалися в тритію, а три тритії об’єднувалися в філу. Філа являла собою кількісну форму об’єднання громадян. Окрім того були чіткі вимоги до компонування трьох тритій, які входили в філу: там обов’язково мали бути одна міська, одна побережна тритія і одна тритія по центру держави. Тритія являла собою територіальну форму об’єднання громадян, завдяки якій встановлювалася рівновага між трьома принципово різними групами населення — городянами, селянами і поморами.

Деми, що належали до одної філи, але до різних тритій були в різних районах Аттіки. Родова знать таким чином опинилася в різних філах. По населенню та території деми дуже відрізнялись один від одного. Це був скоріше мережевий спосіб організації влади, черезполосний, а не суцільно-територіальний. Дем використовувася для місцевого управління, а філи – для державного управління.

В такій системі управління більшість керівних позицій займалася шляхом жеребкування. Зокрема, винятково жеребкуванням обиралися 500 членів щоденних міських зборів (буле), архонти (жеребування серед уже обраних), магістратури правосуддя, фінансів, комунального господарства. Шляхом виборів обиралось дуже небагато посад — казначеї, стратеги, командири, дипломати та вихователі підлітків. Древні греки вважали, що жереб – це воля богів, в той же час вибори ґрунтуються на людській волі, яка помиляється.

Дем, з його управителем демархом та іншими місцевими правителями, загальні збори дему, культи та ритуали виховували громадянина для широкої загальноміської та загальнодержавної діяльності. В такій ситуації іноземці та вільновідпущені люди доволі швидко асимілювалися і підпорядковувалися волі громадян Греції.

Реформи Клісфена призвели до інтенсивного розвитку Древньої Греції. І саме цей розвиток зумовив перехід до демократії. Уже за часів Аристотеля (384–322 рр. до н.е.), про що свідчить його книга „Афінська політія”, можна зафіксувати відхід від політії, тобто фактично виродження політії в демократію. Критику цього періоду влади Древної Греції можна також знайти в памфлеті „Афінська політія” Псевдо-Ксенофонта. Коли населення Древньої Греції збільшується, зокрема завдяки завоюванням Олександра Македонського (356 — 323 р. до. н.е.), Афіни розростаються, громадяни стають менш компетентними для самоврядування, відбувається перехід від самоврядування та прямого управління державою в політії до представницької виборної демократії.


Влада та організація громадянського суспільства

Зрозуміло, що типологія Аристотеля нам найближча, оскільки вона показує альтернативи демократії (монархію та аристократію) та різні її ступені від політії до демократії — від самоврядування через пряму демократію до представницької виборної демократії. Інші способи управління є комбінацією цих основних аристотелівських форм влади. Наприклад, Ісламська Республіка з її Шаріатом як теократія є комбінацією монархії, елемантів аристократії (ісламське духовенство) та елементів виборної демократії. Китай з древності до сьогоднішніх днів віддавав перевагу монархії з нетривалим і невеликим впливом аристократіїї. Водночас помірність у діях влади та значна демократичність суспільних норм притаманні як конфуціанству, так і даосизму.

Водночас давайте поглянемо на той підхід, який реалізує Аристотель, обґрунтовуючи ідеальну форму правління – політію. Аристотель виходить з принципу „золотої середини”, тобто за звичаями та мораллю — помірність, за майном — середні статки, при владі — середній шар суспільства. Цим самим Аристотель намагається вирішити дві принципово протилежні проблеми оптимальної влади: 1) досягти рівноваги інтересів через владу; 2) забезпечити найбільшу компетентність влади.

Але звідки беруться такі вимоги? Існують три підходи в теорії демократії: феноменологічний, пояснювальний та нормативний. В феноменологічному підході досліджується походження демократії, її інститутів та процедур, що дозволяє класифікувати демократичні системи за рівнем демократії. В пояснювальному підході пропонуються різні пояснення процедур та інструментів демократії. В нормативному – досліджується етико-моральні питання демократії.

Якщо подивитися на ті вимоги, які теоретично переслідує Аристотель, формулюючи якості ідеальної форми правління, то можна побачити їхній цивілізаційний характер. Тобто, на мій погляд, найкраще демократію можна пояснити з точки зору цивілізаційної антропології. Мета будь-якого правління і суть його ідеальної моделі полягає в тому, щоб при здійсненні мотиваційної діяльності громадян якнайповніше забезпечити порівняно однакову свободу в суспільстві, забезпечуючи при цьому прийняття колективних рішень на основі знань про загальне благо. І саме неможливість забезпечити свободу в суспільстві для всіх та невизначеність поняття загального блага створюють проблеми у реалізації цих цілей.

Зрозуміло, що чисто формально найвища компетентність влади досягається при монархії, яка використовує найбільші ресурси задля збереження всередині роду знань щодо управління. При цьому найвищий рівень рівноваги інтересів можна забезпечити лише завдяки політії. А тепер давайте спробуємо подивитись на проблему під іншим кутом. Зрозуміло, що досягти рівноваги інтересів через владу можна лише в політиці. Але забезпечити найбільшу компетентність влади в політиці можна лише незначним чином. Древні греки застосовували два способи політичної освіти громадян — спеціальне виховання підлітків та театр для дорослих. В Древній Греції саме театр стає важливим фактором суспільного розвитку, розповсюджуючи в народі релігійні та соціально-етнічні поняття, показуючи стандартні соцільно-політичні колізії та способи виходу з них, формуючи тим самим єдину політичну свідомість у населення сіл та міст.

З точки зору сьогоднішньої політико-правової теорії, грецький театр був формою політичної самоорганізації населення. Тобто древні греки здійснюють важливу для всього людства цивілізаційну інновацію. Якщо раніше єдиною формою політичної самоорганізації була родова, бо саме через рід відбувалася передача знань та вмінь, а отже політика була формою участі при владі найбільш компетентних в управлінському сенсі родів, то древні греки роблять політичну компетентність публічною, тим самим даючи можливість залучити широкі маси громадян до управління містом та державою. Наступною, настільки ж потужною, формою масової політичної освіти після театру у наш час стають засоби масової інформації, зокрема телебачення.

Разом з тим, людська цивілізація має ще одну величезну традицію створення політичної компетенції — диференціація та спеціалізація родів за мотиваціями та типом діяльності. Мова йде про кастову систему древньої Індії. Кастова система цікава тим, що різні базові функції держави покладені на різні сукупності родів, які зафіксовані як варни, а потім всередині варни ще й поділені на касти для більш дрібної диференціації знань та вмінь. Тобто варно-кастова система древньої Індії може розглядатися подібно до древньогрецької політії з публічним політичним знанням не стільки як політична система влади, скільки як форма загально цивілізаційної суспільної самоорганізації.

Кастова система, яка виникла на основі Законів Ману („Ману-смріті”), формується протягом II ст. до н.є. — II ст. н.є. Варн всього чотири (брахмани, кшатрії, вайші та шудри), каст всередині кожної варни є досить багато, більшість каст входять у варни. Вони мають такий зміст: брахмани — духовні (концептуальні) властителі (жреці, вчені и т.п.), кшатрії — світські правителі та воїни, вайші — вільні професіонали (торгівці, землероби, ремісники), шудри — наймані професіонали (наймані робітники, слуги).

Така диференційована родова самоорганізація суспільства може бути доволі адекватним способом збереження та розвитку компетенцій управління. Саме ця система зумовила ту обставину, що Індія є найдревнішою за тривалістю та тяглістю своєї культури людською цивілізацією. Швидка зміна політичних форм влади як в Древній Греції, так і в древньому Римі не була на користь цим цивілізаціям. Але саме грецький досвід управління та римське право створюють демократичні засади Європи.

Водночас, варно-кастова система обмежує свободу окремої особи. Належність певної особи до касти від народження, що є перевагою для держави, стає проблемою для вільного вибору цією особою життєвого шляху та заняття. Саме ця обставина зумовила те, що Індія змушена була впроваджувати в себе досягнення західної демократії, хоча кастова система в Індії так і не подолана. Демократія не заважає сучасній Індії зберігати кастову систему як спосіб професійної орієнтації, соціальних зв’язків громадянського суспільства та збереження культурних традицій.

Надбання кастової системи можуть бути використані навіть у самих демократичних інститутах влади. Індійський філософ Бхагаван Шрі Раджніш (Ошо) в одній із свої книг пропонує проводити диференційовані за типом діяльності демократичні вибори — наприклад, міністра освіти мають обирати вчителі, міністра фінансів — банкіри та бізнесмени. Такий підхід, на думку Ошо, може дати нам компетентний вибір.


Обмеження демократії, які можна побачити історично

В Древній Греці вперше в людській історії виникає дворівнева організація влади, яка сьогодні нам знайома як поділ на центральне (державне) та місцеве управління. Геніальний підхід Клісфена полягав у тому, що він не зачепив родову організацію суспільства, а просто надбудував над нею мережеву владно-територіальну організацію з принципами рівноваги: 1) місто-село-море; 2) центральний рівень — місцевий рівень; 3) родовий принцип — територіальний принцип; 4) раціональна організація (виборна) — ірраціональна організація (жеребкування).

У наші часи створену Клісфеном систему правління можна сміливо називати мережевим місцевим самоврядуванням з огляду на ті принципи, які поклав у таке правління Клісфен. Але навіть сьогодні в найбільш демократичних країнах такого мережевого самоврядування з такими принципами рівноваги не існує.

Як показала подальша історія, політія як форма влади, хоча і виглядає ідеальною, має обмеження. Вона ефективно працює, коли територія держави є компактною, клімат сприяє досить високій родючості ґрунтів, населення міст не перевищує декілька десятків тисяч людей (Афіни в IV–V ст. до н.е. налічували 40–60 тис. чол.), населення держави в цілому не перевищує декількох сотень тисяч людей (Древня Греція IV-V ст. до н.э. – це 350–500 тис. чол.), іноземці та вільновідпущені люди складають меншість і позбавлені громадянства, міське населення в державі домінує (в Древній Греції IV–V ст. до н.е. 160 тис. чол. населяли місто і порт) та має високу політичну свідомість, яка виховується та підтримується поза політикою через форми самоорганізації населення (виховання підлітків та театр).

Існують інші суттєві обмеження демократії, які проявляються в історії Євразійського континенту.

Заселення та освоєння Європи відбувалося протягом тривалого часу — з VI по IX століття. Саме тоді виникають основні європейські держави. Коли освоюються нові землі, демократія взагалі не є в жодній мірі ефективною формою територіальної організації влади. Найбільш ефективною формою територіальної організації в цій ситуації є феод — територіально-військова структурна одиниця, де формою влади є сюзеренітет-васалітет, за якого землевласник або феодал є водночас військовим начальником, якому підпорядковані його васали на основі передачі ним земель (рідше права на отримання фіксованого доходу) за обов’язок військової чи адміністративної служби.

Головний принцип феодальної організації — послідовність ієрархії („васал мого васала не мій васал”). Феодальна організація влади характеризується великою територіальною роздрібністю та військовими конфліктами (міжусобицями). Подолання територіальної роздрібності та обмеження міжусобиць стало можливим лише після виникненням центральної влади — абсолютної монархії.

Окрім того, наявність великої незаселеної території завжди зумовлює виникнення кочівників, які пересуваються по малозаселених землях, забезпечуючи собі життя набігами та грабунками. Найбільш масовими були війни кочівників: гуннів у V столітті по території Європи та монголо-татар в XIII столітті по території Європи та Азії. Найбільша за всю історію людства Монгольска імперія мала формою правління авторитарний аристократизм з примусом покорених народів, який щодо Росії дістав назву монголо-татарсьского іга, як особливою формою політичної та данинної залежності російських князівств від монголо-татарських ханів. Частково до кочівників також можна віднести українське козацтво XVII століття, яке за формою правління було аристократією з протоелементами демократії.

Саме ці обставини — наявність малозаселених земель, де важко прожити, і землеробство є не дуже ефективним - стають передумовами для розвитку прогресивних форм правління. Мало міського населення, міста не охоплюють всю територію, низька політична культура — все це суттєво обмежує можливості Росії до демократії. Україна є чимось середнім між Росією та Грецією за кліматом, міською структурою держави, політичною культурою. Демократія для України є ідеальним, бажаним станом, але досі важко досяжна в реальності.

В першій половині XX століття в Європі існували аристократично-(олігархічно)-монархічні (деспотичні) держави з елементами демократії. Саме такі малодемократичні держави двічі призвели світ до світової війни. Протистояння між Німеччиною і СРСР хоча й мало ідеологічну форму, все ж було протистоянням між двома деспотіями. Прихід до влади нацистів у Німеччині було здійснено цілком демократичним шляхом. Отже, демократія виявилася неспроможною гарантувати перетворення німецької держави на деспотію. Так само демократичні процедури в СРСР (Конституція, Парламент, вибори) не змогли втримати країну від тоталітаризму.

Ізоляція США в першій половині двадцятого століття дозволила цій країні значно розвинути свої демократичні інститути. Перша половина XX століття в США пов’язана з расизмом та маккартизмом, які були подолані зокрема через розвиток теорії права та її застосування на практиці. В другій половині XX століття США стають світовим гегемоном, а зовнішня політика перетворюється на процес «експорту демократії», тобто примусової демократизації недемократичних, з точки зору США, країн. Цьому сприяє, зокрема, теорія демократичного миру, яку коротко можна виразити так: «демократії не воюють одна з одною».


Полная версия: http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=24481

Источник: