ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Версия для печати
Сергій Дацюк, философ
24 июн 2014 года
Проблемність сучасної держави

Існує доволі багато теорій держави. На основі ретроспективи виникнення розуміння держави можна сказати, що базовим є «суспільна угода» (Руссо), з якої виникає «громадянське суспільство» (Гббс, Локк, Гегель), а вже потім з нього виникає держава. В сучасному розумінні «суспільна угода» постійно видозмінюється в громадянському суспільстві, яке виступає як фільтр вимог та обмежень для політичної системи (Давид Істон). Держава є гарантом публічного інтересу, дотримання політичної, соціальної, економічної та культурної рівноваги в суспільстві.

В класичному розумінні, держава це владно-політична організація як сукупність політичних інститутів, яка здійснює підтримку суспільної угоди суспільства (але не зміну чи оновлення цієї угоди), правовий порядок на певній території (але не справедливість в розумінні всього суспільства), суверенітет (структурну спроможність до самовизначення та опору зовнішнім тискам і впливам), інтегритет (внутрішню територіальну та соціально-структурну цілісність суспільства). В різних теоріях важливість та системотворчий характер цих аспектів різний.

Оновлення суспільної угоди відбувається в громадянському суспільстві. Держава завжди опирається такому оновленню, бо воно зачіпає інтереси впливових соціальних груп та окремих осіб. Тобто оновлення суспільної угоди дуже часто відбувається шляхом соціальних революцій.

В нинішній ситуації ми маємо в Україні: зруйнований інтегритет — шляхом розділення країни на соціально-культурні страти та регіони; значно послаблений суверенітет — як сучасним процесом переходу до його розподіленого характеру, так і процесом компрадорського самообмеження його частиною політичних та бізнесових еліт на користь Росії; втрачений злодійкуватими елітами правовий порядок і зруйновану суспільну угоду. Водночас, всі ці процеси, але значно повільніше і не так радикально, відбуваються зараз по всьому світу. Україна просто довела процеси руйнування держави до радикального кінця, обігнавши час.

Відновити інегритет та суверенітет можна лише в новій суспільній угоді. Але відновити суспільну угоду можливо лише на рівні соціального мислення та нових мотивацій суспільства, що втілюються у нову конституцію та нові закони. Відновити правовий порядок на території українського суспільства можна лише створивши нові державні інститути.

Водночас, держава це не тільки формальні аспекти — інститути, згода та цілісність суспільства, порядок, суверенітет та інтегритет — це також і змістовні аспекти — сфери, якими опікується держава.

З початку ХХ століття, коли економіка починає вирішальним чином залежати від міжнародного поділу праці та світового ринку, держави починають опікуватися розвитком економіки в масштабах міждержавної конкуренції. З другої половини ХХ століття під тиском прикладів соціалістичних країн виникають моделі соціальних держав, які перерозподіляють матеріальні блага за принципом соціальної справедливості, згладжуючи соціальні розбіжності. Також з другої половини ХХ століття держави все частіше почали окремо розробляти та впроваджувати культурну політику як таку і мультикультуралізм як політику збереження культурної різноманітності в державі.

На початок XXI століття в світі відбулися серйозні зміни. Економіка все більше ставала глобальною, причому держави як глобальні гравці на економічному ринку почали поступатися місцем глобальним транснаціональним корпораціям. Корпорації все частіше перебирали на себе прибуткові сфери суспільного виробництва, все частіше лишаючи державам лише соціальні видатки. І чим більше багатіли крупні корпорації, тим ліпше вони знаходили спосіб ховати податки, і тим більше держави перекладали соціальні видатки на середній клас.

В культурному плані на початку XXI століття теж відбувся перекіс в державах. Мультикультуралізм урівняв в правах культури, спрямовані на розвиток та прогрес, з культурами, що спрямовані на архаїзацію та стагнацію. Мультикультуралізм урівняв політичні права фундаменталістських релігій та права релігій, здатних до постійної модернізації. В цьому сенсі мультикультуралізм призвів до поширення нерозвинутих культур по світу, значно пригнітивши культури розвинені.

Нерозвинені культури, що отримали право голосу в публічному просторі ЗМІ, починали використовувати їх для пропаганди власних норм. Це зрештою призвело до масових міграцій з нерозвинених держав в розвинені та до тероризму. Міграції суттєво змінили культурно-етнічний склад розвинених держав. В свою чергу, це призвело до культурного протекціонізму та ксенофобії в розвинених культурах.

Всі ці процеси торкнулися і України. Але найбільше нас спіткали саме зміни в економічній системі держави, які пов’язані з переходом від колективістського способу виробництва, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва, до індивідуалізованого способу виробництва, заснованого на приватній власності.


Як руйнувалась нинішня українська держава

Витоки кризи сьогоднішньої української держави потрібно шукати в СРСР. В структурному плані СРСР являв собою сукупність великих політико-економічних кластерів, які були більш-менш рівномірно розподілені територіально та пов’язані з професіонально-соціальною структурою національних республік — так було зручніше управляти. Коли відбувався перехід від СРСР до незалежної України, і економіка фактично була зруйнована, здавалось дуже логічним, що відродити функціонування економіки можливо лише через поновлення функціонування таких кластерів. Відповідно ці кластери як ФПГ (фінансово-промислові групи) держава по суті дарувала окремим вузьким колам бізнесменів для відродження їх функціонування на основі вже приватних мотивацій. Тому, коли сьогодні багато хто говорить, що ми маємо радянську економіку, то це назагал дуже правдиво. Політико-економічні кластери тепер, хоча і видозмінені, очолюють олігархи.

Саме олігархи стали тими, хто фактично зруйнував українську державу. Це сталось тому, що держава може витримати більш-менш безболісно корупцію малого та середнього бізнесу, але держава не може витримати олігархічну корупцію. Тобто, поки купуються окремі чиновники, їх ще можна відслідкувати і покарати. Коли починають купуватися фракції Парламенту, цілі міністерства і суди — причому оптом, — цього держава витримати не може, бо зникає її системоутворююча суть.

Природа олігархічного бізнесу, заснованого на радянських політико-економічних кластерах, полягала в тому, щоб заблокувати зміну економічної структури країни. Спочатку створюється системна корупція задля підтримки такого олігархічного бізнесу, а потім такий бізнес перетворюється на олігополію — стійкий зв’язок олігархічних кластерів з корумпованою структурою держави. Олігополія не дозволяє робити ніяких економічних реформ, бо реформи неодмінно привели б до руйнування кластерів, а це суперечить мотиваціям отримання надприбутків олігархами. Отже ми були приречені жити в радянсько-олігархічній системі, допоки вона на політичному рівні не зіткнеться з політично організованим малим та середнім бізнесом. Ніхто не хотів вірити, що олігополії досягнуть рівня протодержавних утворень, які через війни претендуватимуть на відокремлення від держави.

Держава в Україні програла історично. Фактично впродовж останніх 15 років держава була дійною коровою — її доїли продажні чиновники і використовував крупний олігархічний бізнес. Держава не ставила на меті жодного публічного інтересу і взагалі не опікувалася перспективою країни. У держави була відсутня яка-небудь, хоча б позірна, стратегія у політичній, соціальній, економічній чи культурній сферах. Держава не просто не створювала інтегритет країни, а явно і безпосередньо його руйнувала.

Коли в 2010 році до політичної влади в Україні прийшов прямий ставленик олігархів, він захотів сам стати олігархом і заходився будувати свою олігополію. Різниця була в тому, що попередні олігополії були збудовані зсередини економічних кластерів (знизу), а ставленик олігархів почав будувати політичну олігополію за рахунок держави, яка була у його власності (зверху). «Сім’я», як називалась олігополія президента України 2010-2014 років, стала олігархічним кластером, збудованим чисто політико-адміністративним чином, через державне рейдерство чужих середніх бізнесів і частин крупних бізнесів. Держава була перетворена на механізм побудови нової політико-адміністративної олігополії та обмеження можливостей розвитку існуючих олігополій. Цей штучний політичний кластер стикнувся не тільки з середнім бізнесом, але і з наявними економічними кластерами існуючих олігархів. В такому олігархічному конфлікті були зруйновані Парламент, Уряд, міліція, СБУ, суди, армія, державний кордон.

Мало того, існує серйозна підозра, що «кришувала» такий політичний проект олігархічного окостеніння української держави інша держава — Росія. Цьому є дуже багато підтверджень впродовж 2010-2014 років — широка присутність російських агентів на державних керівних посадах, зокрема в Уряді, СБУ, правовій системі; продаж боєздатної військової техніки та організаційне руйнування армії; руйнування міліції та психологічна антиукраїнська обробка спеціальних її загонів; інформаційна українофобська війна через російські телеканали, що підтримувалась тодішньою українською владою шляхом надання можливостей безальтернативної присутності такої російської пропаганди в Криму, на Сході та Півдні України; безпосередня робота російської еліти з українською елітою щодо втягування її в орбіту російського впливу.

Відтак руйнування української держави мало двох вигодоотримувачів — наближених до української влади українських олігархів та російську владу.

Звичайно українська громада не могла все це спостерігати спокійно. Особливо дратувала багатьох тупість української влади, яка була описана як «сіра піраміда», коли інтелект відсторонювався від будь-яких значущих владних посад і від впливу на політичні процеси в країні. Також нестерпною стала безпрецедентна системна корупція, коли держава повністю втратила свою суть. Всі інститути держави до 2013 року були фактично зруйновані.

Під час громадянського протесту 2013-2014 років роль безліч інститутів держави змогло взяти на себе громадянське суспільство — як от охорона громадського порядку чи громадянський контроль над міськими інфраструктурами. Водночас безліч речей громадянське суспільство, навіть дуже добре організоване, не може на себе взяти. Для цього потрібні професіонали, організовані в корпорації, або ж принципово інша держава та принципово нова муніципальна влада.

В процесі громадянського протесту, українська квазідержава продемонструвала три обставини: 1) державні структури є антинародними за своєю суттю і готові вбивати своїх громадян (події січня-лютого 2014 року); 2) державні структури є гірше організованими, ніж корпорації і ніж навіть самоорганізовані протестні громади (події 2013-2014 років); 3) держава неспроможна самостійно відроджуватися, якщо нема волі самоорганізованої громади (події в Криму та на Сході України починаючи з 2-го березня 2014 року).

Фактично до 2014-го року традиційна держава в Україні закінчилася. Якісь позірні її організаційні форми, як от Конституція, Парламент, Президент, Кабмін будуть ще продовжувати існувати за інерцією, але їх вплив на ситуацію в країні буде постійно зменшуватися. Чим далі буде продовжуватися процес приватизації держави олігархами, з одного боку, та монополізація державою надання інфраструктурних послуг, з іншого боку, тим більшого руйнування зазнає українська держава.

Багато функцій держава в принципі не може виконувати якісно. Держава в принципі не може бути ефективним бізнесменом, навіть коли це державна монополія. Держава в принципі не може брати на себе інтелектуальні функції. Держава в принципі не може брати на себе монополізацію розвитку інфраструктури. Навіть публічний інтерес держава може переслідувати лише під тиском та контролем громадськості.


Держава-фантом

Давайте коротко поглянемо на зруйновані сьогодні інститути української держави — НБУ, силові органи, армію, державне управління, державний кордон. Замість них залишились лише фантоми. І сама держава стала фантомом.

НБУ сьогодні — фантом. Якщо з нього можна вкрасти гроші, як це зробив Янукович і його поплічники, то це значить, що це не державний банк. Якщо ми не можемо підтримувати стабільність гривні без постійного зростання зовнішнього боргу, то це значить, що внутрішньої державної фінансової безпеки в нас нема, а є лише зовнішня фінансова безпека. Держава не може більше ефективно опікуватися ні НБУ, ні безпосередньо Золотовалютним Резервом. Держава повсякчас використовує ці структури під поточні завдання, постійно руйнуючи фінансову безпеку країни. Можливо НБУ потрібно приватизувати, виділивши з нього Золотовалютний Резерв як окрему можливо теж приватну корпорацію і заключивши з ними державні угоди про виконання чіткого набору публічних функцій.

Міліція сьогодні — фантом. Міліції, яка обстоює інтереси громадян, а не корпоративні інтереси чи інтереси бандитів, у нас нема. І мова йде не про Схід України, де міліція як державний орган не просто не діє, а взагалі виступає як приватна структура на боці сепаратистів. Міліція в Центральній і Західній Україні залишилася лише тому, що тут за нею більший громадський контроль. Коли революційні процеси підуть на спад, міліція знову візьметься за старе. Очевидно міліція має бути поставлена під безпосередній контроль громадськості, а її очільники мають стати виборними для кожної місцевої громади.

СБУ сьогодні — фантом. До Януковича СБУ відносно добре уміла створювати страшилки для державних чиновників, а основа її робота полягала в кришуванні інфраструктурних і маргінальних бізнесів та нагляд за опозиційними політиками. За Януковича СБУ, з одного боку, стала основою рейдерських процесів, а, з іншого боку, стала розмиватися іноземними агентами до такого стану, що було вже не зрозуміло, на безпеку якої країни вона працює. СБУ має бути створена наново, з новими цілями і з новими традиціями.

Армія сьогодні — фантом. Давайте поглянемо на спроби державної армії вирішити проблему сепаратизму на Сході України. Якщо подивитися уважно на ситуацію впродовж останніх місяців, то можна зробити висновок — або йде потужний саботаж від державного управління армією, або ж у нас просто в принципі нема військових фахівців. Мова йде про те, що держава в принципі не здатна вести мережецентричні війни.

Якщо так, то ми мусимо визнати — нам потрібна інша армія, щоб вести сучасну війну. Очевидно, що сучасну війну найбільш ефективно можуть вести приватні військові угруповання.

Стратегічна державна позиція могла би полягати у наступному — ліцензування приватних армій і координація їх дій. Тобто ліцензовані приватні армії вважаються легальними і працюють на державу, а неліцензовані приватні армії є незаконними збройними формуваннями і підлягають знищенню. Отже у держави з’являється важлива функція — управління приватними арміями під час війни і тримання їх під контролем в мирний час. Це принципово інший підхід, ніж державна армія на контрактних засадах, тому що в такому разі контракт укладається не з окремими військовими, а з приватними військовими компаніями.

Ми, хто стояв на Майдані, хоча б задумувалися про те, що приватні армії Коломойського, Ляшко, Тимошенко і т.д. досі є незаконними збройними формуваннями? Ми їх не легалізуємо, але легітимізуємо, тому що вони нібито за Майдан? А вони за Майдан? Чи вони поки що демонструють, що вони за Майдан? А чи за Майдан вони будуть завтра? А які у нас як українських громадян є гарантії? Ці армії не ліцензовані так само, як приватні армії Гіркіна і компанії.

Ми справді вважаємо, що проукраїнський регіональний сепаратизм Коломойського чимось кращий, ніж мерехтлива — то проросійська, то проукраїнська — позиція Ахметова? Чим краще? Чому ми думаємо, що приватні інтереси Коломойського, кон’юнктурно позиціоновані як проукраїнські, є стратегічно державними? Коломойський зараз видав українській державі великий кредит. Але як талановитий бізнесмен він захоче цей кредит повернути від української держави. Ми впевнені, що повернення цього кредиту буде публічним?

Державне управління сьогодні — фантом. Вже в ті часи, коли ми позичати гроші за кордоном і змушені були приймати рішення під диктовку МВФ, наявність державного управління була сумнівною. В ситуації, коли ми все більше і більше будемо інтегруватися з ЄС, державне управління полягатиме лише в координації виконання рішень наддержавних структур. Тобто не буде державного управління, буде державна координація. Щоб відстояти наявність державного управління в країні, нам потрібні будуть органи перш за все стратегування і стратегічного управління. З ЄС неможливо буде працювати в управлінському режимі, лише в режимі стратегування, яке оперуватиме інфраструктурними, технологічними і корпоративними процесами.

Державний кордон сьогодні — фантом. Взагалі державний кордон в незалежній Україні мав лише квазі-економічні функції — організація поборів з імпортно-експортного бізнесу і кришування контрабанди. Коли почалася війна з Росією, державний кордон виявися в принципі не те, що не пристосованим до нової ситуації, а неіснуючим. Безпорадність держави в подоланні прозорості україно-російського кордону найбільш очевидно демонструє її безсилість. Жодні міждержавні рішення не зможуть змінити цю ситуацію. І не тому, що Росія і Україна не хочуть мати кордон, а просто тому, що українським та російським корпораціям і корпоративним арміям державний кордон невигідний. Державний кордон має бути поставлено під контроль громадськості, бо ні державі, ні існуючим корпораціям державний кордон довіряти не можна. Навряд чи державний кордон можна довіряти приватним арміям.


Від фантомної до конструктивної держави

Чи можна взагалі відродити українську державу, і хто саме може це зробити? На моє глибоке переконання, для відродження держави вже неможливо просто поновити функціональність архаїчних її форм, бо вони не працюватимуть в нових умовах. Отже необхідна не реформа держави, а побудова принципово нової держави на інституційному рівні. Це питання наявності стратегії державотворення та процесу перспективного та оперативного стратегування.

Для створення держави нового типу всередині країни на інституційному рівні повинна з’явитися стратегічна позиція, яка може протистояти стратегіям Росії, Європи та США, незалежно від наших геополітичних орієнтацій. В сучасному складному світі держава це те, що може мати незалежну (суверенну) стратегію, які би інститути чи організації під цим не розумілися. Маємо незалежну стратегію, значить маємо державу. Не можемо мати незалежну стратегію, хоч і маємо всі державні атрибути, не маємо держави.

Найпроблемніше в цій ситуації, що тут не можна апелювати до Майдану, бо створювати систему стратегування можуть лише інтелектуали — спокійно, вдумливо і вагомо. Щодо створення нової держави нам потрібен не олігархічний консенсус, а елітний консенсус. Цей елітний консенсус якраз повинен виходити з обмеження олігополій в державі, виступати за розукрупнення існуючих олігополій. Нова держава — це нова економіка, нова політика, нова соціальна структура і нова культура. Простіше і дешевше все одно не вийде.

Давайте подивимося на ті шляхи, якими могла би піти держава в цей нелегкий для України час.

Якщо дивитися на перспективу, то нічого фатального з нашою державою не сталося. Якщо мати революційну стратегію, можна створити нову державу, і цим обігнати інші країни в справі роздержавлення і демонополізації сфери інфраструктурних послуг. Це означає в когнітивному плані створення конструктивної держави. Тобто держава повинна являти собою великий конструктор модульного типу, коли з різних корпоративних та індивідуальних функцій збирається публічна сфера надання інфраструктурних послуг. Причому така держава точно матиме не територіальний, а топологічний вимір — це конструктивна мережева держава.

Тобто якщо якийсь умовно топологічно-мережевий фрагмент світу діє всередині певної стратегії впродовж певного тривалого часу так, що ми можемо лише постфактум (ретроспективно) зафіксувати нову породжувану нею реальність чи набір реальностей, що протистоять іншій чи іншим реальностям, то ми маємо справу з конструктивною державою, що діє стратегічно. Сучасна держава це не апарат службовців, а фіксована у стратегії конструкція зв’язків, функцій та процесів і т.д., що реалізуються найманими за державними контрактами корпораціями та індивідуалами. Стратегія — це не тільки принцип довгострокової та масштабної дії держави як суб’єкта, але водночас і конструктор самої держави.

Давайте, наприклад, подивимося на проблему державної контрпропаганди в ситуації інформаційної війни державно-авторитарних ЗМІ Росії. РНБОУ так і не зміг здійснити ефективний інформаційний спротив (контрпропаганду). Навіть за наявності розуміння у відповідних підрозділах цієї структури для цього необхідні інші способи організації інформаційної реальності, ніж це дозволяє зробити архаїчна і зруйнована держава. Інакше кажучи, як можна в демократичному суспільстві вести контрпропаганду проти ворожої пропаганди? Ми ж не можемо підпорядкувати приватні ЗМІ завданням державної контропропаганди, а державні ЗМІ не є ефективними в демократичному суспільстві.

Водночас деякі корпорації можуть виконувати таку роботу. От існує у нас група http://sprotyv.info/ru «Інформаційний спротив» Дмитра Тимчука. Вона має чітку організацію і чіткий інформаційний продукт. Зрештою саме ця група по факту робить те, що мала би робити інформаційна служба РНБОУ. Тобто ця приватна структура являє собою корпоративний кластер, який би могла задіяти держава на умовах аутсорсингу. Але для цього знову ж таки потрібна ліцензія, контракт з державою і координація дій. Але найголовніше — в Конституції має бути передбачено аутсорсинг як принцип функціонального конструювання держави і стратегування як принцип процесного і зв’язного конструювання держави.

Інший приклад — децентралізація, про яку зараз так багато говорять. На відміну від федералізму, який просто є дворівневою централізацією, децентралізація породжує мережеву структуру держави, де вузлами мережі є місцеві громади. Це означає децентралізацію політичної влади, держбюджету, соціальної та культурної політики. Це набагато більш складна структура держави, ніж федеральна. Децентралізована держава означатиме необхідність позиції, де всі ці децентралізовані локуси будуть збиратися у єдине ціле. Такою позицією може бути лише процес державного стратегування, який генеруватиме стратегії спільних дій як приватних корпорацій, так і усамостійнених місцевих громад. Водночас децентралізація буде можлива лише тоді, коли буде проведена послідовна деолігархізація країни. Інакше, місцеві громади попадуть у залежність від олігархів.

Чи візьмемо, наприклад, той же Національний Інститут Стратегічних Досліджень. Навіщо нам витрачати гроші на абсолютно неефективного монстра, якщо конкурентний підхід до закупівлі послуг стратегування на комерційному ринку міг би частково вирішити проблему? Якщо ж необхідні якісь оперативні структури стратегічної безпеки, то їх можна знову ж таки знайти на комерційному ринку як корпоративні функціональні модулі (аналіз, дослідження, планування і т.д.) Як показує досвід стратегічних корпорацій Ренд чи Стратфор, це можливо в США. А якщо це можливо в інших країнах, то чому це може бути неможливо у нас?

Приватні армії теж можуть бути інтегровані в державну армію на умовах аутсорсингу, щоб після закінчення війни вони не були переключені на цілі приватного рейдерства. Єдине, що мені залишається незрозумілим, чому бізнесмени, створюючи приватні армії, не підтримують, наприклад, «контрпропагандистський батальйон» чи «кібер-батальйон». Не тільки озброєні вогнепальною зброєю війська воюють в сучасних війнах. В цій війні воюють також журналісти, публіцисти, інтелектуали і навіть філософи. В цій війні воюють також хакери і блогери. Одна «контрпропагандистська сотня» коштує в десять разів дешевше, а її ефективність в десять разів вища, ніж ефективність приватних армій. Справжня інформаційна війна це концептуальна війна, що включає в себе кібер-війну засобами в тому числі соціальних мереж.

Тобто мова йде про корпоративну кластеризацію держави. Мова йде про створення корпоративних модулів в інфраструктурних сферах (безпека, управління, транспорт, телекомунікація, інформація, охорона здоров’я, освіта, технологія і навіть наука), які могли би бути залучені державою на умовах аутсорсингу в структуру держави як таку. Держава втрачає монополію на інфраструктури безпеки і забезпечення базових життєвих функцій. Держава має сутнісно використовувати конкуренцію корпорацій, що надають функціонально-інфраструктурні послуги. Залучення корпорацій відбувається всередині публічного виконання держбюджету і шляхом публічного процесу проведення тендеру на закупівлю таких корпоративно-індивідуальних послуг.

Тільки не потрібно говорити про державну таємницю. Всі, хто говорить сьогодні про державну таємницю, це корупціонери і злочинці. Єдина державна таємниця, яка існує в сучасному світі, це таємниця від своїх громадян, яку при цьому знають зацікавлені спецслужби інших країн. Державна таємниця це не що інше, ніж таємниця про дерибан держбюджету та державні преференції приватним компаніям. Жодного разу, коли я отримував можливість ознайомитись з державною таємницею, в ній мова не йшла про публічний інтерес країни. Невідомо чи взагалі в якійсь країні існує державна таємниця, яка б захищала не інтереси окремих державних структур чи корпорацій, а захищала б публічний інтерес громадян.

Корпоративний аутсорсинг держави вперше робить інфраструктурні послуги, які раніше надавала держава монопольно, приватними, публічними і конкурентними. Тільки такий шлях дозволить нам хоч якось відновити державу. Спочатку це буде навіть квазідержава, але вона принаймні буде.

І все це можливо лише тоді, коли ми дивимось на державу стратегічно, коли розглядаємо всі структурні і функціональні її традиції з точки зору інновацій, нерутинно, перспективно.

Якщо ж ми не готові до продовження революції щодо держави, тоді давайте забудемо про державу Україна. Давайте тоді готуватися до громадянської олігархічної війни на нашій території — до довгої і кровопролитної війни, в якій держави вже не буде, а будуть лише олігархізовані фрагменти території країни. Бо це неодмінно буде наслідком нашої нерішучості у державотворчому процесі.

Проект реализуется в рамках благотворительной программы "Культура и образование" ВБФ "Поступ".
Идея и интеллектуальная поддержка проекта осуществляется Інститутом стратегічних досліджень «Нова Україна».
Высказанные в статьях и интервью мнения являются авторскими.
При полном или частичном использовании материалов, ссылка на сайт обязательна