ЖИТТЯ БЕЗ РЕФЛЕКСІЇ
Сергій Дацюк, Корпорація «Гардарика»
02.09.2004

Продовження розмови, розпочатої в статтях „Нові дисиденти” та „Місце України в майбутньому світі”.

Рефлексія і здоровий глузд

Не всяка думка, навіть аналітична, є рефлексивною. Для мислення та аналізу достатньо здорового глузду та сучасної освіти. Рефлексії ж не вчать, рефлексії вчаться.

Рефлексія починається з усвідомлення недостатності власне мислення як такого. Проста думка, ідея чи аналіз не призводять до рефлексії. Рефлексія пов’язана з рядом спроб діяльністного впровадження задуманого і виникненням проблем при такому впровадженні. Рефлексія це спроба кожного разу бути розумнішим за самого себе минулого разу.

Формальний підхід до рефлексії як до спостереження за мисленням призводить до відриву мислення від діяльності, до наданню їм нарізно відокремленої цінності, до спеціалізації у цьому розрізнення та до професіонального кретинізму.

Найочевидніша різниця між рефлексією та здоровим глуздом — складність у порівнянні з простим. Більш того, рефлексія завжди не є вичерпною, а відтак існує рефлексія першого, другого і т.д. рівня.

Рефлексія починається з уявлення суперечливого за своєю природою так само, як і йому протилежне — «Світ складний» чи «Світ простий». Обидва уявлення не можуть бути раціонально доведені. Вони — свідчення різного сприйняття реальності. Вони свідчать про різні дійсності, у яких знаходяться люди, що їх виголошують.

Рефлексія — це мислення в багатьох дійсностях одночасно, кожен раз фіксуючи в якій дійсності воно відбувається. Проблема відсутності рефлексії не в тому, що кожна людина мислить в якійсь дійсності, а в тому, що це мислення в одній дійсності, тобто одномірне.

Іноді кажуть: «ну навіщо так все ускладнювати». Коли ви чуєте цю фразу, на неї неможливо відповідати раціонально і прямо, тільки метафорично, прислів’ям або байкою. Наприклад, найпростіші системи соціального влаштування світу — фашизм або тоталітаризм. Демократія — складна організація соціального життя, що вимагає рефлексивної позиції хоча б де-небудь в суспільстві.

Життя в світі природи не дуже потребує рефлексії — вистачає здорового глузду. Державна політика всередині країни чи навіть на міжнародному рівні теж соціальної рефлексії безпосередньо не потребує. Відкритість країни до світу (відсутність політичної ізоляції), наявність у інших країн зовнішньополітичних довгострокових стратегій щодо деякої країни та бажання цієї країни мати власну стратегію роблять рефлексію бажаною. Внутрішньополітична криза чи ситуація стратегічного двобою не призводять обов’язково до появи соціальної рефлексії.

У рефлексії справді немає раціональної причини чи мотиву. Рефлексія — породження спільного проживання людей, їх спільної діяльності за умови прийняття етичних тез про рівність прав кожної людини та повагу до персональних мотивів чи смислів життя. Рефлексуючі люди живуть не у власному домі чи країні, а на планеті. Вони мислять материками та континентами. Вони не можуть мислити зараз, вони повинні завжди осмислювати процеси на 10-20-30-50-100 років уперед. Інколи це виглядає не тільки дивно, але навіть і незрозуміло.

Рефлексія це не просто здатність до інтерпретації подій чи їх аналізу. Рефлексія це вміння здобути з цього аналізу нове знання, поглянувши на себе ніби ззовні, зрозумівши свою позицію думання, говоріння та дії як елемент більшого цілого. Тобто що ти робиш при цьому, коли думаєш, говориш чи дієш? Наприклад, що ми робимо насправді, коли думаємо, що робимо політичну реформу? Що ми робимо, коли думаємо, що створюємо відповідальну владу? Рефлексія це особливий стан напруженості мислення, коли кожна думка це інтелектуальне зусилля, принципова відмова від використання вже готових знань, постійна націленість на здобуття нових.

Зрозуміти причину відсутності рефлексії іноді неможливо, оскільки відмова від неї може бути свідомою та несвідомою. Здоровий глузд породжує та підтримує виживання, для розвитку потрібна рефлексія. При цьому довгий стан виживання часто блокує рефлексію. Довести людям, які постійно виживають, що потрібно розвиватися, неможливо, бо для цього потрібно змінити дійсність їх мислення.

Спонукати до суб’єктних дій людей, які звикли підкорятися іншим, погоджуватися з ними, підлаштовуватися під них, інтегруватися до їх спільнот, неможливо. Той, хто за таке береться, ризикує не просто налаштувати людей проти себе, ризикує налаштувати їх проти рефлексивного сприйняття взагалі. Тоді з’являються такі монструозні висловлювання як: «Потрібно перестати рефлексувати і зайнятися стратегічним плануванням». Довести такій людині, що без рефлексії можливо побудувати тільки стратегію всередині чиєїсь стратегії, неможливо. Вона вас не те що не чує, вона не здатна почути.

Перехід від рефлексивної позиції до проектної чи стратегічної має також базуватися на рефлексії, яку і далі постійно застосовують, щоб розвивати проект чи стратегію. Будуючи нерефлексивний проект, ми насправді нічого не будуємо для себе, ми лише витрачаємо час та гроші на те, аби цим скористався хтось інший.

Є безліч простих тестів щодо того, чи знаходитеся ви в рефлексивній позиції. Рефлексія — це надлишкове мислення, де прийняття рішення здійснюється кожен день, кожну годину, кожну мить. Скажімо вибір між „рівністю” (СРСР) та „свободою” (незалежна Україна) зрозумілий ретроспективно. А от вибір між „комфортом” та „свободою”, який ми здійснюємо зараз, навряд чи зрозумілий поза рефлексивною позицією. Ми опишемо найчастіше помітні ознаки нерефлексивних станів. Отже нерефлексивним є таке.

Зміна дійсності в процесі говоріння, думання чи дії без усвідомлення та фіксації цього для інших. Відсутність розуміння своєї позиції говоріння, думання чи дії та неспіввіднесення її з іншими позиціями. Планування кроків без аналізу проблем. Підміна розмови про проблеми розмовою про недоліки. Спроба діяти в ситуації тиску іншої сторони без сценарного аналізу можливого розвитку ситуації. Розмови про один крок без уявлення про наступний. Планування дій без врахування протидій. Планування дій за такою ж технологією, як і попереднього разу, не враховуючи того, що стратегічні суперники завжди змінюють світ після кожного вашого кроку. Вживання у змістовному значенні слів «певний», «відповідний», «сприяння», «забезпечення», «підвищення», «удосконалення», «покращення». Коли ви чуєте такі слова чи читаєте їх в тому чи іншому документі, ви маєте справу з нерефлексивним документом та ще й таким, що імітує діяльність.

Розмова про здобуття чи концентрацію ресурсів до вияснення цілей, навіщо ці ресурси потрібні. Розширення, експансія, посилення чого-небудь, наприклад, організації чи держави, без розуміння цілей, задля яких це робиться. Розмови про рух чи інтеграцію куди-небудь без вияснення того, хто саме хоче йти чи інтегруватися, які в нього власні цілі. Нескінчений аналіз інтриг в органах влади без аналізу цілей самих представників влади та еліти в цілому. Розмови про простий геополітичний вибір (парадигма ХІХ століття) без водночас геоекономічного вибору (парадигма ХХ століття) та водночас геокультурного вибору (парадигма ХХІ століття). Трансляція чи ретрансляція (переказ, повторювання) медіа-послань без осмислення того, ким, для кого, з якою метою ці послання розроблялися. Відмова від моралі як непрактичного чи зайвого виміру дійсності.

В одній із методологічних традицій розрізняють мислення, розуміння та рефлексію. В цій традиції мислення є процесом, що доступний багатьом професіям. Розуміння є процесом, що практикується вченими та експертами, і не доступний, наприклад, чиновникам, які мислять, але за суттю своєї діяльності не зобов’язані ставити завдання зрозуміти. Рефлексія як спосіб діяльності дуже вузького кола стратегічних консультантів спрямована на свідомий пошук того, що ми поки що не розуміємо, і спрямування інтелектуального зусилля на вироблення нових способів розуміння щодо нього. Рефлексія спрямована не на розуміння, а не немотивований пошук незрозумілого, на розробку нових засобів зрозуміти незрозуміле. І ця немотивованість породжує спокусу відмови від рефлексії. „Давайте користуватися зрозумілими речами, поняттями, технологіями” — так говорить здоровий глузд. „Давайте намагатися зрозуміти незрозуміле, бо це і є позиція інтелектуального лідерства” — так каже рефлексія.

Рефлексія, на відміну від знань, мислення чи навіть розуміння, рідко є товаром, і не може масово продаватися. Вона може культивуватися. Рефлексія не має персональної споживчої якості. У споживчому світі рефлексія як товар неконкурентна ні знанням, ні візуальній привабливості, ні багатству, ні навіть мисленню та розумінню. Суспільного запиту на рефлексію нема, оскільки він не може бути сформульований за її відсутності у більшості. Рефлексія не є продуктом досвіду чи енергійності. Вона — продукт специфічного стану культури, причому не завжди і не всякої.

Відмова від рефлексії

Ніщо в житті безпосередньо до рефлексії не примушує, навіть криза. Рефлексія не є природнім чи безпосереднім вибором, як от життя чи самогубство, діяльність чи бездіяльність, добро чи зло. Одного разу вдавшись до рефлексії, навряд чи відчуєш у цьому постійну потребу. Рефлексією дуже легко не користатися, особливо в суспільстві з медіа, з яких постійно лунають підказки до дій, уявлень, вибору інтерпретацій чи причин. Від рефлексії дуже спокусливо відмовитися як від того, що ускладнює нібито прості речі. Ті, хто не користуються рефлексією, часто публічно виглядають привабливіше. І взагалі здоровий глузд дуже фотогенічний, привабливий і популярний.

Більше того, у суспільствах, де все надмірно заплутано і брехливо, рефлексія навіть небезпечна. Традиційно до здобуття незалежності і навіть після цього жителі України відчували приниження та несвободу, щодо чого просто не могли щоденно рефлексувати. Психологічний захист в такому випадку спрацьовував бездоганно — через відмову від рефлексії. Відмовляючись від рефлексії принижувані громадяни країни здобували можливість жити та працювати без постійних докорів свідомості.

На початку ХХІ століття в Україні спостерігається тенденція досить значної кількості самогубств серед міліціонерів досить високого рангу та публічних «зрад» серед працівників спецслужб. Мас-медіа це підмічають, але майже ніхто не наважується це коментувати. Чому це відбувається?

Саме представники силових структур та структур безпеки сьогодні опиняються на передньому краї соціальної шизофренії. Вони за родом своєї діяльності можуть бачити зсередини, що межа між владою та криміналом іноді відсутня, що владоможці не дотримуються закону, і, навпаки, злочинці іноді виглядають більш моральнішими, ніж представники влади. Психологічний захист для них — іноді їх не досить висока культура чи освіта. Пам’ятаєте радянський афоризм — «чем больше в армии «дубов», тем крепче наша оборона». Поки міліцейський службовець над цим не замислюється, у нього все гаразд. Коли замислився, має постійно вживати алкоголь, аби про це не думати. Тільки-но замислився над цим і не став пити, він — потенційний самогубця. Втрата смислу роботи, смислу життя, відбувається поступово і розчавлює особистість.

З представниками спецслужб все складніше. Там вища освіта, вища культура. Там — мусиш бути або повністю аморальним, або відважуватися на відчайдушні кроки публічного протесту. В моральні засади таких відчайдушних кроків мало хто з їх колег вірить. Тобто теза про те, що представник спецслужби міг заявити рефлексивну позицію після довгих років заняття аморальною за своєю природою професією, не може знайти відгуку серед колег. Але разом з тим, саме представники спецслужб нині дарують нам сподівання на щось інше, ніж нерефлексивне споглядання та обслуговування інтелектуально безсилої влади.

Рефлексія небезпечна в суспільствах, побудованих на патрон-клієнтських відносинах чи відносинах кругової поруки. Ті, хто рефлексує, становлять загрозу для оточуючих людей зі здоровим глуздом. Рефлексивна мова одразу видає рефлексуючого, і він опиняється у ізоляції, оскільки інші сприймають його нетерпимість до здорового глузду як просто прояв характеру, а не адекватну кризовій ситуації рефлексивну позицію. Рефлексуючі розумники, демонструючи інтелектуальні зусилля, кожного разу намагаючись бути розумнішими за самих себе минулого разу, наражаються на ненависть своїх колег, бо тим здається, що це бажання бути розумнішими за них. Так народжується негласна традиція — погано бути розумнішим за інших („будь простіше, і люди до тебе потягнуться...”). Рефлексія також небезпечна, якщо вона негативна, якщо не здатна до творення позитивних програм. Позитивні ж рефлексивні програми дискваліфікують інтелектуалів здорового глузду, а відтак створюють шалений опір з їх боку. Рефлексивна дискваліфікація — ось чого понад усе не люблять українські інтелектуали з боку рефлексуючих. Тому рефлексія існує ізольовано в дуже вузьких колах. Хочеш бути своїм — ніколи не ставай в рефлексивну позицію і ніколи не діли людей на рефлексивних та нерефлексивних.

Більше того, рефлексія в деяких суспільствах взагалі рідкісне явище. Звичайно слід розрізняти епізодичні публічні рефлексивні виступи одинаків та суспільні інститути, покликані нібито займатися рефлексією. Наявність мізкових центрів (фабрик мислі) ще не означає, що вони функціонально вдаються до соціальної рефлексії. Це ж велике мистецтво — отримувати замовлення на інтелектуальний продукт всередині самостійно рефлексивно усвідомлених цілей, які узгоджуються з клієнтом, а не працювати в режимі завдань від нього.

Інтелектуальний сервіс — цим зайнято більшість фабрик мислі в країні сьогодні. Технологія його проста — цілі беруться від замовника як данність, яка є умовою контракту. Відмова від контрактів всередині рефлексивного невизнання цілей клієнта, тобто відмова від перетворення клієнта в замовника — рідкість. А тим більше пропозиція рефлексивно осмислених цілей клієнту від консультанта — ще більша рідкість. Рефлексія сьогодні не є товаром консультаційного ринку. Створення попиту на рефлексивні програми не стоїть як найближча мета. Скажімо, людей здорового глузду влаштовують інтелектуали здорового глузду. Але що робити тим, хто не може відмовитися від рефлексії?

Сьогодні жодна українська партія не має інститутів рефлексивного мислення. Партійні програми — це здебільшого піар, а не програмна діяльність. Ви не знайдете там ні осмислення світових процесів, ні оцінки нових викликів, ні прогнозів, ні принципово нових ідей чи підходів. Партії зайняті здобуттям чи утриманням політичного впливу та розподілом адмінресурсу. Вони є замовниками не стратегічного консультування, а аналітичних та експертних послуг для короткотермінових тактичних дій.

Бізнесмени — більш рефлексивні, ніж політики-чиновники, бо багаторівневий характер їх діяльності змушує їх до цього. Але бізнесмени, що йдуть в політику, швидко втрачають здатність до рефлексії, бо прості мотиви та одномірні інтриги не спонукають до застосування рефлексії. Адміністративна дійсність нездоланна, поки ти знаходишся всередині неї. Ця дійсність може вимагати мислення, але не вимагає розуміння і жорстко блокує рефлексивну діяльність. Бізнесмени в державному управлінні — це не вирішення проблеми неефективності державного управління, бо будь-яка спроба рефлексивної зміни управлінської системи зсередини блокується системою.

Так сталося, що наші вчені сьогодні майже повністю неспроможні до рефлексії в соціальній дійсності. Вони можуть мислити, можуть розуміти і навіть рефлексувати в своїх наукових сферах, але тільки не в соціальній. Саме тому нинішній спосіб написання та захисту дисертацій перетворився на гальмо науки, але у вітчизняному науковому співтоваристві нема рефлексивної позиції щодо цього. Тому написання дисертацій сьогодні це імітація науки та шлях долучення до адміністративних посад наукових інститутів, що в епоху Інтернет це не має нічого спільного зі світовою наукою. Вітчизняні вчені в соціальному плані перетворилися на посміховисько. Вони не те що не розуміють, але навіть інтуїтивно не відчувають своєї неадекватності. І замовчування цієї ситуації з поваги до їх наукових заслуг — головна причина занепаду. До різкої і агресивної критики цієї ситуації нерефлексивна наукова спільнота нездатна. Просте питання — якщо вчені не можуть фінансово організувати свою науку без держави, то як же вірити в те, що вони можуть розуміти організацію більш складних явищ?

Також слід розрізняти наявність в тій чи іншій мірі рефлексії та наявність цінності рефлексивної думки у цьому суспільстві. Тобто рефлексія може існувати стараннями одинаків чи інститутів, але не бути цінністю в даному суспільстві. Відтак не будучи цінністю, рефлексія не може бути оцінена як вартісна, і буде поглинута здоровим глуздом. В нашому суспільстві рефлексія здебільшого не є цінністю, тому навіть за наявності рефлексивних виступів одинаків, вона поглинається здоровим глуздом більшості. У нас немає критичної кількості рефлексії. Саме тому нам неодноразово доводилося робити висновок про відсутність права на самовизначення нації, коли вона таке самовизначення робить на користь інших спільнот (наприклад, відхід від Росії до Європи чи навпаки). Яка різниця, під ким бути несамостійним? Нас як країни, здатної до смислової рефлексії, досі не існує. Очевидно, не можна давати свободу рабам, бо вони виберуть рабство. Вони мають її завоювати кров’ю, тільки тоді цінитимуть.

Відмова від рефлексії у ЗМІ сталася зокрема і через темники. Але головною причиною була неготовність журналістів мислити складно, рабська спокуса до простоти, непривченість до постійних інтелектуальних зусиль в ході мислення. За Аристотелем раб — той, хто не здатен до розумової діяльності. Тільки з точки зору сьогоднішніх уявлень можна уточнити, раб — це той, хто не здатен до рефлексії. Наші журналісти пишуть так, щоб не чіплялися редактори, не створювалися проблеми виданню від влади, було зрозуміло читачу та можливому замовнику. За це отримують гроші. Це — просто. В суспільстві, де рефлексія не є цінністю, нема зради його інтересам. Отже не зрадниками є ті журналісти, які працюють на владу, які поливають брудом опозицію. Вони не є зрадниками, бо у суспільстві відсутнє інтелектуальне рефлексивне середовище, яке б, незалежно від політичного режиму, могло б засудити такі вчинки журналістів.

Більше того, у нас виникло таке явище як дозована рефлексія. Це коли влада дозволяє собі наймати більш професіональних журналістів, які демонструють деякі ознаки рефлексії, але вони є дозованими — всередині контракту на інтелектуальне обслуговування. Тобто рефлексія таких журналістів не розповсюджується на етичні норми. Відмова від рефлексії у них відбувається таким чином, що деякі рефлексивні технології аналізу застосовуються тільки в одному напрямі — замовленого знищення іншої політичної сили. При цьому складний і багатовимірний аналіз не є нормою більшості ЗМІ. Вони соромливо відмовилися від розмови про мораль, залишивши її опозиційній журналістиці. В ЗМІ — здоровий глузд та цинізм. І це подобається читачам. І це не створює моральних проблем для журналістів, бо їх життя — це життя за обставинами, а не за принципами.

Відмова від рефлексії центральної преси це реалізована ринкова потреба щодо так званої «аналітики інтриг». Найавторитетніші видання давно примітивізувалися під опис наявних «розкладів» та «розстановок сил», а тому втратили навіть намагання до рефлексивного мислення. Адже що хоче знати читач у країні, де головною мірою бізнесу та політики є адмінресурс? Читач хоче знати: силу адмінресурсу в даний момент, його розподіл між основними гравцями, потенційні загрози та вигоди для нього особисто тих чи інших «розкладів» в адміністративних схемах. Якщо читач це хоче знати, авторитетні видання йому це і продають. Частину видавничих площ таке видання продає під рекламні статті претендентів на посилення свого адміністративного статусу. Такі видання неможливо читати, знаходячись в позиції рефлексії, хоча їх можна зрозуміти. Відмова від рефлексії читачів тягне за собою відмову від рефлексії ЗМІ, які вони читають, і навпаки — це замкнене коло.

Загальнонаціональні ЗМІ є проектами одного і того ж політичного спрямування, навіть якщо це проекти різних політичних сил. Наприклад, сьогодні ми маємо декілька тижневих підсумкових телепрограм, але при всій їх належності до різних «партій» це телепрограми одного і того ж політичного спрямування. І наявність опозиційних ЗМІ не змінює ситуацію. Соціальна рефлексія не живе всередині монологу на боці влади чи на боці опозиції. Соціальна рефлексія живе в їх публічному діалозі, якого нема. Більш того, навіть єдина для них мова, побудована на спільних уявленнях про політику, не може з’явитися без рефлексії.

Отже відмова від рефлексії силових структур країни — це спроба психічного самозахисту. Періодичні відчайдушні кроки представників спецслужб — це спосіб самозбереження рефлексії, яка використовується ними в роботі, і небезпека відмови від якої загрожує не просто профнепридатністю, а психічними розладами — така специфіка цієї професії. Відмова від рефлексії політичної еліти — це хибна спроба замінити рефлексію колективним здоровим глуздом. Відмова від рефлексії мізкових центрів — це спрощення умов для бізнесу інтелектуального обслуговування. Відмова від рефлексії ЗМІ — це природне, як їм видається, бажання іти за попитом їх читачів. Відмова від рефлексії вчених це перехід науки відкриттів та досягнень до адміністративного відтворення функціональності науки як інституту. Відмова від рефлексії політичних партій це перехід від змістовної програмної роботи до боротьби за адміністративну владу.

Відсутність інтелектуального зусилля перед прийняттям рішень; спокуса замінити знаннями та досвідом саме мислення — все це входить у звичку. Еліта перетворюється на посміховисько, і в ситуації власної неадекватності навіть неспроможна це зрозуміти. Відмова від рефлексії усього суспільства — це спроба, як уже не раз бувало, імітувати націю, симулювати державність задля сервісних умов проживання — долучитися до цивілізації, а не створити її. Але інтелектуально неспроможні нації, які не пропонують світові нічого нового, не подобаються іншим. Нам не дадуть долучитися до цивілізації, якщо ми не запропонуємо щось принципово нове та позитивне. Звичайно новим країнам кажуть, що від них чекають збагачення чи розширення за їх рахунок ринку збуту — це розмови на користь бідних. Їм не кажуть про те, що насправді хочуть долучити їх до геоекономічних інфраструктур. А от сильна позиція еліти цих нових країн може полягати тільки в пропозиції нових цивілізаційних смислів, нових інтелектуальних проривів цивілізаційного рівня. Цього від нас не чекають, це ми маємо самі зрозуміти. Ми ж досі прагнемо лише до збагачення.

Давайте поглянемо на наші перспективи. Все вищевикладене щодо різних прошарків суспільства — ніщо у порівнянні з втратою рефлексії у молоді. Найнебезпечнішою втрата цінності рефлексії є саме серед студентів. Коли намагаєшся говорити про рефлексію як цінність зі студентами, дуже часто отримуєш реакції на зразок: «та що ви все ускладнюєте, треба просто вчитися», «та нам не рефлексія потрібна, а знання», «мене не треба вчити мислити, дайте мені систематизувати те, що я знаю», «не треба рефлексії, досить бути патріотом, любити свою мову, бути законослухняним і т.д.». Люди, що так говорять, щирі в своїх переконаннях. Більше того, вони всерйоз вважають, що можна стати елітою, маючи не рефлексію, а знання та приналежність до кола обраних. Конформістська свідомість, як зараза, роз’їдає мозок студентів.

Крім того, в студентському середовищі дуже слабкий поділ на талановитих, які, як правило, бунтівники, та конформістів. Цінність одного та іншого вузи країни намагаються урівняти, тобто різні за типом мислення та життєвими мотивами молоді люди навіть ототожнюються. Проте це абсолютно різні люди. Головний мотив рефлексуючих бунтівних молодих людей — завоювати світ силою власного мислення та таланту, бути «бунтарем без межі». Головний мотив конформістів, адміністративно пристосованих молодих людей, — зробити кар’єру на природному ході подій: старші природнім чином полишають свої посади, вони їх займають, а щоб це відбулося, потрібно бути «помірним бунтарем». Помірне бунтарство нашої молоді — це найстрашніше, що тільки може бути для нас, бо це смерть в майбутньому нашої культури. Якщо молодь не бунтує, то нашій культурі кінець.

Оглянувши наявні позиції активності в країні, можна констатувати, що структурно і актуально в наявних процесах — рефлексії немає ніде. Рефлексія завжди живе в дуже вузькому колі. Проблема в країни з’являється тільки тоді, коли відбувається масова відмова від рефлексії, масова втрата цінності до складного мислення.

Рефлексія ніколи не була і ніколи не буде справою багатьох. Це заняття завжди вузького кола людей. Соціальна рефлексія — заняття еліти. Коли коло рефлексуючих звужується, а еліта частково або повністю відмовляється від рефлексії, відбувається втрата самосвідомості суспільства.

В такій ситуації еліта неспроможна бути елітою, і помилки не можуть виправлятися, а неадекватність не може бути усвідомлена як така. В сьогоднішньому складному світі існування країни утримується рефлексивною стратегією, а не багатством. Країна, що не виробляє власної стратегії, опиняється в руслі чужої, і рано чи пізно припиняє існування. Сьогодні питання стоїть так — чого ми прагнемо найбільше — комфорту чи свободи. До свободи національна еліта не готова. А для комфорту національна еліта не потрібна.

Опанування рефлексії

Вихід, що здається найлегшим, — скористатися чужою рефлексією. Для цього потрібно відмовитися від власних інститутів рефлексії, значно послабити усі гілки влади задля більшого впливу зовнішнього управління. Саме до цього в дійсності веде так звана політична реформа, хоча декларативно проголошується зовсім інше. Сумно слухати її захисників. Вони самі не розуміють, що говорять.

Наша політична реформа — це спроба консервації нинішнього розподілу структури капіталу, зменшення мобільності персональних центрів прийняття рішень в країні, це визнання факту: в країні нема політичних лідерів, які здатні до рефлексії. Тому, нерефлексивно думає так звана еліта, потрібно послабити інституціональний механізм реалізації політичного лідерства — посаду президента зменшенням повноважень та силу прем’єр-міністра приданням йому коаліційних міністрів, на яких його вплив обмежений. Здоровий глузд багатьох парламентарів нібито замінить рефлексивний за функцією інститут президента, а відповідальність влади проголошується як цінність більша за сильну стратегію та політичну волю її здійснити.

Рефлексія — значною мірою явище персональне. Президент — не обов’язково тільки патрон олігархії, це ще й інституційна позиція рефлексивного управління країною, до якої нездатен Парламент. Колективна рефлексія в Парламенті виникає тільки тоді, коли з’являється критична маса рефлексуючих одинаків. Але навіть за цих умов має бути політична позиція, яка інституційно задана як рефлексивна. Знищуючи інститут політичної рефлексії, навіть за умов відсутності сьогодні політичного лідера, здатного до рефлексії, ми знищуємо можливість в майбутньому появи такого лідера. Знищуючи центр прийняття можливих рефлексивних рішень, ми назавжди знищуємо можливість стратегічного прориву для країни. Парламент в принципі не здатен до проектування та реалізації такого прориву. У коаліційного Уряду, судячи з останніх урядових програм, нема можливості не те що протягти через Парламент рефлексивну програму, але навіть узгодити її в самому коаліційному уряді.

Здоровий глузд — річ хороша. Він дозволяє виживати, але не дозволяє розвиватися. Та й просто розвитку недостатньо. Розвиток має не просто бути, він має бути ще й власним розвитком. Відмова від рефлексії на користь зовнішнього суб’єкта — це відмова від власного розвитку на користь участі у чужому розвитку. Це поступова втрата своєї культури, розчинення в інших культурах, бо в ХХІ столітті залишаться лише ті мови і культури, які здатні запропонувати рефлексивний цивілізаційний проект. Решта — асимілюються.

Більшість текстів так званих стратегічних інститутів, які за функцією повинні утримувати рефлексивну позицію, неможливо читати без сліз. Проблема не у виборі власне, а у дійсності вибору: одномірні аналізи нинішніх так званих стратегічних інститутів стратегічно програшні. Вже давно не існує геополітичного вибору, і виміри аналізу не можуть бути тільки економічними чи тільки політичними, тобто простими, одномірними. Сьогодні стратегічні інститути виробляють два типи продуктів — „страшилки” та „інтриги”. Середня ланка виробляє „страшилки” для своїх керівників, вони ж для своїх, а ті — для перших осіб. „Страшилки” — це спосіб шляхом негативної аналітики та залякування маніпулювати високопоставленими клієнтами державних інститутів. „Інтриги” — спосіб нижчих ланок щодо використання мотивів своїх начальників в їх спробі обіграти або маніпулювати своїми більш високими начальниками. „Страшилками” та „інтригами” сьогодні вичерпується вся стратегічна аналітика в державі.

Президенти та прем’єр-міністри — ширма сучасного світу демократії, побудованої на візуальних та текстових образах політиків. Так звані політичні лідери виконують функцію візуально привабливих модераторів комунікації влади та суспільства і представництва ними стратегічних програм, розроблених професійними стратегічними інститутами. Рефлексивна діяльність — окрема професія та завдання більш стійких та тривалих інститутів державного стратегування. Наша увага сьогодні прикута до ширми демократії, і зовсім не спрямована на рефлексивні інститути стратегування, тому ми допустили їх занепад. Хоча б в одному місці має бути рефлексивна позиція того, що робиться в державі зі складними (складеними з різних дійсностей) баченнями. Немає значення де буде ця позиція, але поки що функціонально її нема ніде. Є тільки замовні дослідження на рівні здорового глузду. Якби ж то замовник зі здорового глузду міг знати, що йому слід замовляти рефлексивні дослідження...

Питання питань — де буде в новій політичній системі позиція рефлексивного аналізу, рефлексивної програмно-проектної діяльності? Інституційно вона поки що не створюється. Навпаки, задля консервації наявної структури розподілу капіталу інституційно знищуються або послаблюються всі рефлексивні центри прийняття рішень.

Необхідні хоча б закріплені інституційно шаблони інституційних аналізів — сценарний аналіз провідних світових гравців щороку в різних фокусах — геополітичному, геоекономічному, геокультурному, прогнози на десятиліття щороку, можливі довгострокові стратегії наших дій в різних фокусах щороку. Нам потрібні складні аналітичні тексти, складні проектні аналізи, складні теорії, нам потрібні публічні стратегічні теоретики. Їх нема, але їх потрібно готувати і під них потрібно готувати інші інституційні стандарти аналітики. Якщо рефлексія не може бути інституціоналізована сьогодні чи завтра, то вона має хоча б зберегтися як культурна традиція.

Власне нам потрібен ринок ідей в ЗМІ. Нам потрібно повернути публіцистику у ЗМІ, потрібно повернути моральні оцінки як технологію аналізу. Згодом нам потрібно буде повертати всі загублені під час боротьби опозиції з владою технології в теленовини. Нам потрібно створювати нові загальнонаціональні суспільно-політичні видання, бо наявні не займають рефлексивну позицію і не здатні до переосмислення своєї ролі. Економічна ефективність ЗМІ — це ще не суспільна ефективність. На ринку ЗМІ, так само, як і на будь-якому, пропозиція теж створює попит.

Нові освітні проекти для молоді неможливі всередині адміністративної системи освіти. Освітні проекти мають здійснюватися ззовні освітніх інститутів та поза державою, незалежними центрами проектування освіти. Нові освітні проекти мають бути спрямовані на доповнення предметного викладання об’єктним та на тренування рефлексії. Такі нововведення не повинні бути загальними, не повинні бути згори, ні в якому разі вони не можуть бути державними. Вони мають бути конкретизованими до окремих шкіл, окремих вузів.

Рефлексія не може бути опанована як метод, яким можна скористатися час від часу. Рефлексія — особливий стан свідомості, особливий тип мислення та його емоційного переживання. Рефлексією користуються не ті, хто здатен, а ті, кому без неї з тих чи інших причин жити неможливо. Рефлексія не може бути заняттям багатьох, вона завжди є справою вузького кола. Але сьогодні це коло надзвичайно звузилося, і виникла загроза втрати рефлексії взагалі як культурної традиції.

Тому нам просто необхідні постійно діючі семінари, клуби і т.ін. — рефлексивного спрямування, на міжпартійній основі, різних за світоглядом людей. В ситуації масової відмови від рефлексії, повальних масових «розкладів ресурсів і сил», „страшилок” та «аналітики інтриг» потрібно зберегти хоча б дуже вузьке коло людей, для яких рефлексія є цінністю та повсякденною практикою.

Культивувати рефлексію для дуже вузького кола людей, свідомо ігноруючи масовий попит, поточні замовлення політиків та реакції журналістів.