У світі існують країни з
різними можливостями та бажаннями овоювати космічний простір. Є країни,
які не мають власних можливостей літати в космос, і не літають. Є
країни, які мають власні можливості літати в космос, і літають. Є
країни, які навіть не маючи власних можливостей літати в космос,
літають. Але є одна унікальна країна в світі, яка має власні можливості
літати в космос, але не літає. Це — Україна.
Некомпетентні
політики дуже часто називають Україну космічною державою. Але це не
так. Ми маємо єдиного космонавта, який літав у космос на чужій ракеті.
Власної пілотованої космонавтики ми не маємо. Україна ракетна держава,
тобто має ракетну галузь економіки. Водночас Україна в космос не літає.
Чому, запитаєте ви... А навіщо? Навіщо нам українцям літати в космос?
Можливо, такі мрії колись і були у громадян цієї країни, але правлячим
колам це не потрібно.
Перспективи
освоєння космосу, якими вони здавалися в 50—80 роки ХХ століття, не
видаються нині такими реальними. Сьогодні є досить багато критики
освоєння космосу взагалі і пілотованої космонавтики зокрема, яка
ґрунтується на таких аргументах:
— пілотована космонавтика приносить прибуток всього 2% на вкладені в неї кошти, що підраховано ще в 1985 році;
—
тільки 4% грошей, вкладених в космонавтику, використовуються на
фінансування науки, решта — витрати на виробництво та аварійні
запуски;
— створення робочих місць в космічній сфері потребує в шість разів більше коштів, ніж у розвиток наземної діяльності;
—
у космосі взагалі, як і на окремих планетах зокрема, здебільшого нічого
робити: межа привабливості космосу закінчується на орбіті Землі;
— пілотована космонавтика набагато дорожча і небезпечніша для людей, ніж автоматична;
—
досить довго вважалося, що деякі надчисті сполуки для фармакології та
металургії можна отримувати тільки в умовах невагомості на пілотованих
орбітальних станціях, але згодом виявилося, що найефективніше це робити
на автоматичних орбітальних станціях.
У
планетології мають місце дві популярні ідеї — пілотований політ на
Місяць та політ на Марс. Але ці ідеї є, скоріше, відлунням колишньої
конкуренції США та СРСР у сфері освоєння космосу, ніж проектами, що
мають економічне підґрунтя. Багато експертів сходяться на думці, що ні
на Місяці, ні на Марсі людям робити нічого, а досліджувати ці планети
можна і без пілотованих польотів.
Колонізація
Місяця має один аргумент — там існує Гелій-3, який може бути
паливом для термоядерної реакції, і якого не існує в промислових
запасах на Землі. Можливість побудувати збагачувальні заводи на Місяці,
щоб возити на Землю ядерне паливо, впирається тільки в економічну
доцільність: інші типи палива на землі набагато вигідніші з точки зору
співвідношення енерговіддача/витрати.
Пілотована
космонавтика має сенс для будь-якої країни, яка, по-перше, має
достатньо розвинуту та достатньо фінансовану державою науку, з різними
напрямками досліджень, не менше десятка яких пов’язані з космосом;
по-друге, може ефективно використати результати наукових досліджень у
космосі для власної економіки та науки; по-третє, має більш масштабні
цілі, ніж просто наукові дослідження, бо тільки для наукових досліджень
можна використовувати чужі засоби доставки на орбіту чи МКС.
Враховуючи
стан української науки, низький рівень наукоємності нашої продукції,
відсутність інших цілей, окрім наукових, нецілеспрямованість
української політики взагалі, власна пілотована космонавтика для
України у найближчій перспективі не є можливою.
Пілотовану
космонавтику на власних ракетоносіях у найближчому майбутньому Україна
самостійно розвивати не зможе. Відтак космічна програма України наразі
не може мати за мету здійснення пілотованих польотів.
Але
навіщо нам власне виробництво ракет? Ця галузь в Україні називається
«ракетно-космічною». Насправді вона тільки ракетна. Україна отримала у
спадок від СРСР ракетне виробництво. Не маючи можливості фінансувати
таке виробництво в перші роки незалежності, Україна все ж зуміла ввійти
до складу учасників міжнародної програми «Морський старт» і виготовляти
свої ракети для запуску з морської платформи. Ракетна продукція України
зорієнтована винятково назовні і не використовується задля власних
цілей — запуск супутників, пілотована космонавтика, стратегічні
озброєння.
Іноді у риториці політики
припускаються помилки (а експерти роблять вигляд, що її не помічають),
стверджуючи, що Україна запускає власні ракети в рамках програми
«Морський старт». Але це не так. Україна тільки виготовляє ракети, а їх
доопрацювання, оснащення та запуск здійснюють спеціалісти інших країн
за участі українських фахівців. Відтак, якщо Росія може сказати, що
вона здебільшого «ракетний візник» у міжнародних космічних програмах,
то Україна може сказати, що вона тільки «ракетний виробник».
У
випадку припинення з будь-яких причин участі України в програмі
«Морський старт» ракетобудування в Україні буде згорнуто, тому що інших
перспективних та стабільних замовників, окрім Росії, наших ракет немає.
Якщо і Росія відмовиться від співробітництва з Україною, то ракетобудування в Україні буде згорнуто.
Очевидно, що розвиток супутникової галузі
Україні дуже потрібен. Україна має цілі, які можуть реалізувати
супутники: дистанційне зондування, цільовий моніторинг земної поверхні,
зв’язок, мовлення, метеорологія.
Останнім часом значний розвиток оптико-волоконних технологій зменшує привабливість супутників для зв’язку та мовлення.
Супутникове
виробництво є найбільш комерційно привабливим з усього космічного
виробництва. Але для запуску та обслуговування українських супутників
наявність власного ракетного виробництва не є необхідною. Супутники
можна запускати за допомогою чужих ракетоносіїв. Так здебільшого і
роблять безліч країн.
А чи потрібні нам
бойові ракети як засоби доставки не тільки ядерних, але і звичайних
озброєнь? Весь світ шокований тією запопадливістю перед іншими країнами
та відвертою дурістю щодо відмови від ракетно-стратегічних озброєнь,
яку демонструє Україна, вірячи у так звані чужі гарантії захисту.
Політики
досі уникали прямої відповіді на питання «Чи потрібні й для чого саме
Україні ракети?» Держава досі фінансувала переважно підтримку виживання
ракетної сфери, але не відновлювала та не розвивала її інфраструктуру.
Щодо перспектив інфраструктури ракетного виробництва, то
ціна
ракет, навіть в комерційних проектах, сьогодні покриває лише власне
їхнє виробництво, але не підтримку інфраструктури ракетобудування.
Відтак сьогодні ракетобудівні інфраструктури — виробництво,
технології, профільна освіта та соціальна — перебувають на межі
руйнування.
Технологічна інфраструктура
вже застаріла. Нові промислові розробки у сфері розвитку технологій
ракетобудування в Україні фактично не ведуться, бо це потребує дуже
великих грошей та пов’язано з численними ризиками (аваріями
непілотованих ракет, які є умовою розвитку ракетних технологій). Якщо ж
не розробляти нові ракети і нові ракетні технології, то наявні дуже
швидко будуть переможені у конкуренції іншими виробниками ракет.
Освітня
інфраструктура в ракетобудуванні фактично знищена. Існує дефіцит
працівників робітничих професій. Технології ракетного виробництва
«живуть» на конкретних людях, які працюють на виробництві. За СРСР
кожна технологія «жила» не менше, ніж на 15 носіях. Сьогодні безліч
технологій «живуть» на двох носіях.
Технології
ракетного виробництва не зажди навіть задокументовані, через що після
втрати їх носіїв, їх неможливо відновити. Зменшення носіїв технології
та незадокументованість не дозволяють гарантувати збереження всього
технологічного ланцюжка виробництва ракет. Відтак технологічні цикли
руйнуються зсередини.
Кадрова
інфраструктура руйнується. Заробітна плата на державних підприємствах
не є конкурентоспроможною. З огляду на це ми постійно спостерігаємо
відтік кадрів з підприємств ракетного виробництва. Середній вік
працюючих наближається до пенсійного. Молодь на підприємство йде не
охоче. Рівень підготовки молодих спеціалістів є недостатнім.
Енергетична
інфраструктура несучасна та неефективна. Через непродуктивні витрати
енергії у ракетобудуванні існує висока енергоємність. Використання
енергії на соціальні потреби не завжди враховується.
Виробнича
інфраструктура є застарілою, громіздкою, зношеною через її тривале
безвідновне використання. На ракетобудівних підприємствах існують
недозавантажені виробничі площі, що лягає додатковим тягарем на
собівартість продукції.
Соціальна
інфраструктура недостатня для розширеного розвитку ракетобудування.
Житлова політика держави не дозволяє зацікавити молодого спеціаліста
приходити, працювати та залишатися на заводах ракетного виробництва.
Управлінська
інфраструктура демонструє повсякчас стратегічну некомпетентність.
Загальнокультурний на інтелектуальний рівень управлінців не дозволяє
осягнути перспективи та актуальність для суспільства розвитку космічної
сфери.
Якщо не будуть здійснені масштабні
інвестиції в інфраструктури ракетобудування, то воно зруйнується.
Впродовж наступних одного-трьох років питання щодо космосу та
ракетобудування в Україні вирішиться у будь-якому разі.
Існуючі
в Україні програми щодо розвитку ракетно-космічної сфери мали дуже
малий часовий горизонт (чотири роки). Державні програми підходили до
ситуації в ракетно-космічній сфері з точки зору її збереження, без
постановки питань про державні стратегічні цілі, без наявності
космополітики.
В Україні політику
постійно лихоманить, державні бюджети приймаються в ситуації авралу.
Для інфраструктурної високовитратної ракетної сфери така політика є
згубною.
Впродовж багатьох років держава
не мала змоги фінансувати ракетне виробництво в повному обсязі. Лише
зовнішні замовлення на виробництво ракет, створення виробництва
цивільної продукції (тракторів, тролейбусів, трамваїв) дозволило
вижити. Однак зовнішні замовлення не дозволяли розвивати
інфраструктуру, що поступово занепадала.
Науково-дослідні
цілі у космосі не потребують обов’язкової наявності власного ракетного
виробництва та власної космонавтики, бо тільки ці цілі можуть бути
реалізовані у співпраці з іншими країнами та через використання МКС.
Щоб мати свою космонавтику, слід мати саме політичні цілі у космосі.
Космічна
держава — тільки та, яка має космополітику. Космополітика це
політичні цілі держави або об’єднань держав, які реалізуються за
допомогою доступу в космос. Космополітична стратегія займається
вивченням та визначенням цілей, які політичні суб’єкти можуть мати за
межами своєї планети.
Україна має
можливість виробляти ракети. Україна виробляє ракети винятково на
замовлення з-за кордону. Україна не фінансує та не здійснює запуск
власними ракетами власних супутників, не здійснює пілотованих польотів
власними космонавтами на власних ракетах, не розвиває сучасні
технології ракетобудування та наукові дослідження у цій сфері.
Чи
може змінитися така ситуація, чи може з’явитися космополітка в
Україні — залежить від українського суспільства. Для цього слід
чітко визначити, які політичні цілі Україна має переслідувати у космосі.
Дискусії
про потрібність діяльності у космосі тривають в усьому світі, й
однозначного рішення поки що не прийнято жодною з країн-учасниць
освоєння космосу. Поки що ми можемо зафіксувати лише зниження інтересу
бізнесу до космосу та зменшення фінансування космічної діяльності з
різних причин деякими державами.
Без
попередньої дискусії в українському суспільстві політичні цілі в
космосі, а відтак і космополітка в Україні, з’явитися не може.