Нові дисиденти

Сергій Дацюк, для УП , 12.02.2004, 18:39

Головна небезпека сьогодні — колективна сліпота суспільства, неадекватність його протесту навіть тоді, коли він проявляється. Ця сліпота породжена домінуванням медіа-свідомості й адміністративно керованою комунікацією не тільки в повсякденності, але і при спробах аналізу ситуації та перспективного планування.

Очевидно, що вітчизняна еліта не здатна виконувати свої функції — рефлексивно осмислювати соціальну дійсність, змінювати її на основі довгострокових програм і розвивати методологію соціальної дії.

Відмова від рефлексії для когось відбулася через прагнення до комфорту через конформізм, а для когось – у силу бажання зберегти психічне здоров'я в умовах жахливих соціальних протиріч і сильного багатостороннього зовнішнього тиску (США, Росії, Європи).

Рефлексуючі одинаки починають сприйматися як ізгої, оскільки вони ставлять під сумнів легітимність компрадорських представників еліти, створюють психічний дискомфорт для журналістів і консультантів, що знаходяться в ситуації ангажування. І це небезпечна тенденція.

Еліта продовжує генерувати помилкові цілі: передача країни в зовнішнє управління, регіональне лідерство країни, непрогнозований і неконтрольований економічний ріст, боротьба влади з опозицією за адмінресурс.

Перша помилкова мета — передача країни в зовнішнє управління. Частина еліти намагається забезпечити зовнішнє управління Росії, інша частина — США і Європи. Саме по собі зовнішнє управління не є небезпечним для країн, що розвиваються, якщо існує єдність еліти з цього приводу, і якщо вона виробляє власну стратегічну перспективу і створює ресурси виходу з цієї ситуації.

У даному випадку мова йде про більш небезпечну тенденцію. Еліта фактично не вірить у свій народ, не працює на мікросоціальному рівні, намагаючись вирішувати тактичні питання боротьби за владу на зовнішньополітичному рівні: влада – за рахунок Росії, опозиція – за рахунок Європи і США. Сьогодні еліта рве країну на частини, сприяє її територіальному розколу, прикриваючись тактичною доцільністю.

Якщо не буде єдності українського суспільства з приводу геополітичного вибору, необхідно прямо й відкрито піти на федеральний устрій України, формувати культурну єдність частин території на мікросоціальному рівні, і років через 10-20-30 можливо знову переходити до унітарної моделі.

Причому контраргументи проти федералізму сьогодні не здаються такими ж вагомими, як раніше. Може так статися, що ми узагалі виявимося в ситуації некерованої федералізації і навіть територіального розколу країни.

Таким чином, украй неприємний вибір – передача країни в зовнішнє управління – тимчасово може бути зроблений сьогодні на користь Європи, а не США чи Росії. США територіально й ментально далекі від України.

У випадку інтеграції з Росією нас очікує кругова порука хабарництва, закріплення соціального патерналізму як найнеефективнішого інструменту розвитку, вічна залежність від дешевих енергоносіїв. Дешевина енергоносіїв неминуче зруйнує залишки інфраструктури і фактично знищить можливість перегляду геополітичного вибору через відновлену інфраструктурну залежність України від Росії.

Разом із тим, тимчасовість можливого зовнішнього управління з боку Європи не поставлена частиною еліти, що за неї виступає, на порядок денний як проблема. Бо на відміну від країн, що об’єднуються в єдину Європу, Україна не має настільки розвинутого місцевого самоуправління. Для європейських країн вхід до ЄС не руйнує їх ідентичність. Для нашої культури і громадянського суспільства вхід до ЄС – це руйнування ідентичності, яка не встигла скластися.

Друга помилкова мета – регіональне лідерство України. Де цей регіон? ЄЕП? Але там лідер Росія. ГУАМ? Але ЄЕП виключає ГУАМ. Східна Європа? Прірва між нею й Україною наростає, не говорячи вже про лідерство. Тобто потрібно чесно сказати – в України відсутній сьогодні простір регіонального лідерства. У геополітичному сенсі ми як країна можемо бути тільки послідовниками.

Якщо держава, побудована на адмінресурсі, не зможе найближчим часом розпочати радикальних змін, вона буде сильно ослаблена, і нам доведеться просто просити прийняти нас у зовнішнє управління Росією, США або Європою на десятиліття, не сподіваючись ні на яке лідерство. Знаходячись у зовнішньому управлінні, Україна не зможе бути лідером. Це самообман еліти.

Третя помилкова мета – неконтрольований, непрогнозований і безцільний економічний ріст. Уже зараз можна передбачити наступну кризу, що нас очікує – економічний бум. Сьогодні влада розписується в нездатності прогнозувати економічний ріст, не говорячи вже про управління ним на рівні пріоритетів. Такий ріст дійсно катастрофічно небезпечний для нас.

Як непідготовлена людина, на яку звалюється раптове багатство, опиняється перед спокусою розпусти, наркотиків і безкарності, так і ми опинилися перед тими ж спокусами, тільки на рівні цілої країни. У ситуації відмови еліти від рефлексії, відсутності соціальної єдності суспільства на мікрорівні, вираженої через стратегічну перспективу країни, економічний ріст більш ніж небезпечний. Ця небезпека всерйоз не сприймається, а тому загрожує нам катастрофою.

Четверта помилкова мета – перерозподіл адмінресурсу під вивіскою політичної реформи. Такий підхід привів до примітивізації уявлень про реформу політичної системи і до втягування суспільства в боротьбу влади й опозиції за цей адмінресурс.

Жодна з частин еліти не намагається ставити й осмислювати довгострокові цілі змін політичної системи, аналізувати світовий досвід політичних реформ, розробляти при участі широкої громадськості стратегію розвитку країни. Обидві сторони борються винятково за адміністративний ресурс впливу. При цьому адміністративний ресурс, за який бореться політична еліта, швидко втрачає свій вплив і дієвість.

Реально адмінресурс можуть поділити між собою тільки клани. Тобто політреформа створить піраміду, на верхівці якої будуть знаходитися декілька олігархів, під ними будуть патроновані ними бізнесмени середнього рівня і так далі. У кожного з олігархів буде своя квота адмінресурсу в Кабміні, в парламенті й у впливі на президента.

Сама по собі ця модель із погляду минулого здається дуже раціональною. Але в неї немає майбутнього, немає перспективи, тому що в ній забуте суспільне самоврядування, суспільний контроль (вже вибачте за банальність). Вибір політичної реформи – це вибір із двох зол кращого. Але вибір із двох зол – це поразковий вибір зла. Таким є політичний мейнстрим, який озвучив недавно один політичний журналіст. Маргіналам він залишає – дисидентство.

Функції держави стрімко й динамічно міняються. Україна одночасно знаходиться в декількох процесах, які накладаються один на одного і саме тому не розрізняються. Перспективний процес глобалізації на мікрорівні, що створює нових політичних суб'єктів, співрозмірних державі, – мережним чином організовані транснаціональні корпорації, сепаратистські самоврядні громади, співтовариства Інтернет, терористичні групи і т.п.

Проблемний процес кризи міжнародної системи права-торгівлі-безпеки, заснованої на ієрархічних державних моделях управління. Регресивний процес олігархічної монополізації економіки країни декількома кланами, які приватизували державу як адмінресурс в економічній діяльності, що знищило можливість суспільного політичного стратегування.

Еліта країни не бере участі в процесі створення й розвитку глобального мережного управління (вона об'єкт його) і в процесі побудови нової системи права-торгівлі-безпеки (вона хоче просто інтегруватися в неї, тобто теж стати об'єктом). Вона створює найслабший тип ресурсу, що відмирає - адміністративний ресурс приватизованої олігархами держави, що обслуговує її внутрішньодержавний бізнес, оскільки весь її зовнішній бізнес, що є експортом продукції, а не капіталу, знаходиться під контролем квотування світових гравців. Їм кінець, оскільки їх немає в нових процесах, а вони цього навіть не розуміють.

Втрати від боротьби влади й опозиції

Таким чином, нинішня влада не тримається на довірі суспільства до сильних цілей, що вона повинна була б пропонувати для країни. У ситуації генерування політичною елітою помилкових і слабких цілей необхідно зрозуміти природу збереження влади. Технологія утримання нинішньої влади, запропонована закордонними політтехнологами, має три основні складові – управління уявленнями, управління цільовою комунікацією, управління інноваціями.

Управління уявленнями суспільства здійснюється за рахунок єдності інтерпретацій в інформаційному просторі теленовин, тобто шляхом маніпуляції суспільною свідомістю. Темник – один з інструментів, причому не єдиний.

Якщо опозиція бореться тільки з темниками, вона не бачить інших інструментів маніпуляції.

Управління комунікацією має на меті забезпечити виробництво адміністративно керованими цільовими групами комунікації потрібних послань, домінування цих послань серед нецільових груп за рахунок стимулювання одних і/або блокування інших. Як правило, цільова комунікація спрямована на підтримку ініціативи влади з боку штучно активізованої частини суспільства.

Якщо суспільство не бере участь у комунікації влади або залишається в ній пасивним, то управляюча комунікацією влада реалізує в ній свої інтереси.

Управління інноваціями – блокування або перехоплення чужих ініціатив і їхнє використання у власних інтересах. Немає значення, хто генерує ідеї, має значення, що влада має проектну здатність і управлінський ресурс, щоб їх реалізувати в такому вигляді, щоб це служило самій владі.

Якщо ваші інновації стратегічний суперник може перехопити і використовувати у своїх інтересах, значить, вони були нерефлексивними і/або ви діяли нестратегично.

Всі ці дії влади породжують перенесення політичного протистояння в змістовну, комунікативну й інноваційну сферу громадського життя, знищують мову для розуміння, структуру комунікації і пригнічують суспільну ініціативу. Така діяльність влади стає надзвичайно витратною і корупційною (частково оплачуваною олігархами), у суспільстві ведеться інформаційна війна.

Прориву, швидше за все, не буде. Буде таке ж жалюгідне, гнітюче щодо морального духу протистояння, що час від часу спалахує та згасає, при цьому ганьбить Україну на міжнародній арені. Прихід до влади опозиції нічого не змінить.

Таке враження, що політичного лідерства в країні не існує. Є три основних способи лідерства – 1) бути генієм, 2) бути професіоналом і залучати професіоналів у тих областях, де ти не професіонал, 3) запросити "сірого кардинала" і виступати номінальним лідером за рахунок його ініціатив і порад. Якщо влада була змушена вдатися до використання третього способу, то політичні лідери опозиції не використовують жоден з цих способів.

Проблемою нинішньої ситуації є не тільки моральна поразка влади, але й опозиції. Не вдається також порушити питання про політичну реформу з погляду її стратегічних цілей і перенести дискусію про неї в публічний простір. У опозиції відсутні проектні і менеджерські здібності для цього.

Опозиція не здатна до проблематизації ситуації, не здатна до довгострокового проектування і стратегічного управління. Говорячи з владою на її мові, опозиція не може її переграти. А зрозуміти це, виробити іншу мову, що дозволяє адекватно інтерпретувати ситуацію, і нав'язати її владі – опозиція не здатна.

Опозиція дотепер не зрозуміла, що влада, запросивши закордонних консультантів, запропонувала їй стратегічний двобій. У стратегічному двобої неможливо перемогти тактичними ходами. А от подібно до влади ефективно використовувати проектний і управлінський потенціал своїх консультантів опозиція не спроможна.

Викладати на стіл пропозиції декількох консультантів і вибирати ту пропозицію, що сьогодні звучить найкраще, як роблять деякі лідери опозиції, – це повне нерозуміння природи стратегічного планування. Стратегічний консультант повинен бути один. Будь-який, гарний або поганий, але один. Сьогодні в середовищі опозиції – неймовірна кількість консультантів, до десятка конкуруючих центрів прийняття рішень, тотальна відсутність управлінської дисципліни.

Лідери різних частин опозиції здатні тільки до тактичного компромісу, що нестійкий і тимчасовий. Спроби деяких консультантів винести розмову між лідерами опозиції на публічний рівень приводять до відмови тих або інших лідерів опозиції від публічності.

Необхідність великої кількості голосів в адміністративній дійсності парламенту змушує опозицію співробітничати з масою пристосованців і кар'єристів. Оскільки майбутні посади залежать від близькості до опозиційного лідера, ці випадкові люди змушені блокувати ініціативи будь-яких чужинців.

Таким чином, соціальні інновації ззовні організації не можуть бути використані опозицією. Політики не можуть одночасно бути публічними політиками, політичними менеджерами і консультантами. Опозиція так і не зрозуміла, що в сучасній технологічній політиці це – три різні професії.

Таким чином, весь зміст соціальних перетворень зведено сьогодні до боротьби влади й опозиції за адміністративний ресурс. Боротьби без мети, без перспективи. Перемога влади над опозицією позбавляє нас демократичної перспективи. Перемога опозиції над владою позбавляє нас сильної проектної й управлінської перспективи. Навіть якщо така опозиція переможе, вона буде нічим не краще влади. Тобто опозиція сьогодні – частина проблеми, а не її вирішення.

Якщо ми вступаємо в боротьбу опозиції з владою, ми боремося з частиною сили нашої країни. На полі бою влади з опозицією не можна перемогти, можна лише прийти до поразки обох сил, причому це буде поразка країни. Жодна з політичних сил не намагається перенести війну на інше поле бою.

Кожна з цих сил намагається представити в суспільній думці свої позитивні сторони: влада – контроль за ситуацією і економічний розвиток, опозиція – демократичність і моральний авторитет. За владу борються дві політичні традиції в нашому суспільстві – меншого морального зла в силу дрібних домагань і дрібних крадіжок і більшого морального зла в силу більших домагань і розкрадання по-крупному. Вибір між цими традиціями – помилковий.

Оскільки переконати політичну еліту перейти в стратегічний простір суспільної ініціативи і не боротися за адмінресурс не видається можливим, необхідно позбавити адміністративний ресурс його сили і впливовості на рівні соціальних мікрогруп.

Позитивна програма, що не залежить від результату боротьби за владу

Вищеописані негативні твердження здебільшого неартикульовані, але відомі. Дійсно новою і важливою є проблема нових дисидентів. Що робити, якщо ти не підтримуєш ні владу, ні опозицію? Їхати з країни? Іти у внутрішню еміграцію? Чи можливо створити середовище або майданчик обговорення поза боротьбою опозиції з владою – майданчик суспільного діалогу про стратегічні цілі країни, про геополітичну перспективу, де б тактичні питання боротьби за адміністративний ресурс відійшли на десяте місце.

Тобто, головна теза опозиції – без влади ми нічого не зможемо змінити в країні, спочатку ми повинні отримати владу – має розумітися як омана. І розмова повинна початися з цього моменту. Питання полягає не в протидії владі або опозиції, а в створенні принципово нового типу ресурсу – суспільної ініціативи, розвитку процесів місцевого неадміністративного самоврядування, створення нової структури суспільної комунікації, нових суб'єктів соціальних інновацій, нового способу соціального замовлення на такі інновації – через спонсорську підтримку вітчизняного бізнесу.

Можливо, це покоління політичної еліти потрібно залишити наодинці із самим собою. Воно практично в повному складі підлягає культурному захороненню. Їм потрібно дати можливість відійти від справ природним чином, намагаючись блокувати шкоду, яку вони можуть завдати майбутньому поколінню, клонуючи собі подібних. Їхні цілі не придатні ні для майбутнього, ні навіть для сьогодення, щоб їх передавати іншим.

"Ігри в пісочниці" влади й опозиції давно усім набридли. Їх "доленосне" значення можна пояснити дорослому електоратові. Їх можна красиво подавати журналістам – як драматургію інтриг "у верхах", яку із захватом прочитають учасники інтриг, ранком за чашкою кави перегортаючи газети. Але цей відстій без сильних цілей і без змісту перспективи не втюхати молоді.

І може статися, що молодь, яка намагається не вчитися у нинішніх представників вітчизняної еліти, це – наш шанс. Сумно визнавати, але старшому поколінню в цільовому аспекті практично нічого передати молодим поза ситуацією покаяння, очищення, повернення власної рефлексивної спроможності. Для такого перетворення представників еліти необхідний серйозний соціальний стрес. Не обов'язково революція або вуличні бунти. Цілком достатньо інтелектуальної ізоляції нинішньої еліти з боку молоді, публічної недовіри до неї суспільства.

Існує небезпека розриву традицій, утрати наступності, недовіри між поколіннями. Існує нерозгорнута поки проблематика відсутності свідомого пошуку і вибору Вчителя як головної ланки осмисленої освіти молоді. Є також і небезпека культурної деградації – хочеться сподіватися, тимчасової.

Але очевидно, що в іншому випадку нам загрожує ще більша небезпека – втрата культурної ідентифікації як нації, як самості. Тобто, на питання "хто ми" мають право відповідати тільки молоді. Їхні цілі повинні вироблятися в іншому середовищі, ніж нинішня політика, ніж нинішня адміністративна структура держави.

І старші повинні сьогодні прийняти їхню відповідь, як свою мету, стосовно якої вони можуть виступати тільки радниками, якщо в них запитають поради, але не більше. Якщо стара еліта не прийме цих правил гри, її кінець буде руйнівним для країни.

Потрібно боротися проти посилення адміністративної сили держави як такої позитивно – шляхом розвитку мережного об'єднання громад, мережі міст, інфраструктурної економіки. Проблема культурного захоронення нинішньої політичної еліти повинна бути розгорнута як одне з технологічних завдань у контексті довгострокових цілей суспільства.

Наступ держави на права і свободи громадян сьогодні не знаходить адекватної відповіді з боку громадянського суспільства. Не держава останнім часом дуже підсилилася, запросивши до себе на службу великий бізнес і закордонних політтехнологів, а суспільні структури залишилися слабкими, нерозвиненими. Наступ держави на громадянські права і свободи змусив перейти структури громадянського суспільства до глухого протистояння й оборонства. Це – глухий кут, це поразка.

Чому суспільні структури дотепер залишаються слабкими?

Суспільні структури, що підгодовуються грантодавцями, значною мірою стали залежними від їх зовнішніх цілей, від зовнішніх форм управління, що розробляються й осмислюються не ними.

Гранти, при тому що вони є сьогодні основною формою розвитку громадянського суспільства, сприяють блокуванню соціальної рефлексії, породжують вторинність цілей, хабарництво, у тому числі у формі відкатів, стимулюють соціальну безвідповідальність, підсилюючи розкол між клієнтом і замовником третього сектора.

Останнє пояснимо окремо. Клієнт і замовник можуть бути в одній особі, а можуть бути й у різних особах. Тобто замовляти й оплачувати може один, а споживати як клієнт змушений інший. Клієнт третього сектора – суспільство, рідше – влада, замовник – грантодавець.

Що робить клієнт (влада), коли отримує не замовлені ним продукти? Правильно, найчастіше він їх викидає, говорячи, віднесіть тому, хто замовив. Такий клієнт (влада) фактично втрачений для третього сектора. Щоб клієнт (суспільство) був зацікавлений спожити зроблене, він сам повинен оплачувати і приймати відповідно до своїх критеріїв якості соціальні продукти третього сектору.

Тобто суспільні структури залишаються слабкими, тому що поки змушені підлаштовуватися під чужі цілі, а свої сильні реалізовувати як би між іншим. Вони слабкі, тому що замість дійсної відповідальності за соціальну ефективність їхнього продукту вони змушені забезпечувати бюрократичну відповідальність перед грантодавцем у вигляді нескінченних аплікацій, звітів і т.д.

На складання пропозицій і звітів іноді іде більше часу, ніж на саму оплачену роботу. Навколо грантів утворилося вузьке коло професійних грантоїдів, куди чужій людині практично неможливо потрапити. Більш того, суспільні грантові структури пожинають плоди ворожості до них з боку самого суспільства, яке – так сталося – не любить владу, потім опозицію, потім грантоїдів. Таким чином, зовнішні грантодавці – погані замовники на внутрішню соціально ефективну роботу.

Хто може бути кращим замовником соціальних продуктів неприбуткових організацій, що безпосередньо не потрібні ні державі, ні бізнесові, але потрібні всьому суспільству? Хто може стати альтернативою закордонним грантам? Вітчизняний дрібний і середній бізнес у вигляді спонсорства, а не безпосередньої покупки (тому що покупка соціальних продуктів бізнесом – це лобіювання його інтересів або інше його обслуговування).

Вітчизняний бізнес цілком може стати замовником соціальних продуктів, не орієнтованих на комерційний прибуток, – так у всіх цивілізованих країнах. А клієнтом, звичайно ж, залишиться вітчизняне суспільство. При цьому у вітчизняного суспільства як клієнта більше зв'язків з вітчизняним бізнесом як замовником, ніж із закордонними грантодавцями. Тобто ми повинні поступово відмовитися від грантодавства як соціально неефективного способу фінансування розвитку громадянського суспільства шляхом поступового переходу до бізнес-спонсорства.

Дрібні і середні корпорації не прийшли поки що в суспільні структури – у нас немає традицій спонсорської підтримки суспільних структур. Суспільні структури виявилися ангажованими опозицією. У такий спосіб громадянське суспільство виштовхується в деструктивні соціальні протистояння, без рефлексивної постановки власних цілей, без підтримки з боку вітчизняного бізнесу.

Цю проблему потрібно ставити ще ширше. Поразка комуністичного проекту розвитку людства породила серйозну проблему – зник соціальний опонент суспільству споживання. Тобто ліберальні цінності не обов'язково повинні бути намертво зв'язані з домінуванням споживання як базового процесу і задоволенням від споживання як основної цінності.

Цінності "споживання" спільної діяльності і "споживання" комунікації нашим суспільством тимчасово загублені. У нас є запас часу в одне покоління, поки ще можна ці цінності відродити.

Разом з лібералізмом ми взяли на себе і негативні якості західного суспільства, і суспільна складова в пострадянських країнах знову перейшла в тіньове функціонування.

Розвиток самоорганізованих громад, самоврядування і мережної форми організації суспільства – того, що саме традиційно сильно представлено і розвинуто було в нас — це наш шанс. Це шанс для України, країни з більш щільною комунікацією, ніж Росія. Країна – насамперед мережа міст, мережа організованих самокерованих громад. Общинність – от наша відповідь західному світові, яка повертає інтерес до нової цивілізаційної конкуренції.

Розвиваючи общинність і підтримку її з боку корпорацій, ми опинимося усередині нових світових трендів – зростання впливу і дієвості суспільного самоврядування, малих корпорацій, вільних асоціацій і об'єднань. З тотальним усевладдям поліцейської держави можна боротися тільки суспільною діяльністю, опиняючись усередині нового тренду зниження ролі ієрархічної держави. Розвиваючи мережну організацію самокерованих громад, ми опинимося усередині нового тренда зростання ролі мережних форм організації світу.

Світове лідерство України в процесах самоврядування, створення стійких середовищ комунікації в малих місцевих громадах, розвитку мережних співтовариств, перехід до нового економічного об'єкту управління – інфраструктури, розвиток освіти проривного типу для наших дітей. Ось сильні цілі на світовій арені.

У цього тексту відсутня цільова група серед політичної еліти. Однак третій сектор, представники малого і середнього бізнесу та молодь можуть виявитися такими цільовими групами.

Наша позиція полягає в тому, щоб прямо, відкрито, жорстко і безкомпромісно відмежуватися від нинішньої політичної еліти в процесах: змістовної постановки цілей, суспільної комунікації і виробництва соціальних інновацій та звернути пильну увагу на мікросоціальний рівень суспільства.

Якщо нам потрібно сильна держава, то нам потрібне ще більш сильне суспільство. Того, хто з представників влади або опозиції підтримає ці процеси, ми і будемо залучати, але в наше середовище і під наші цілі. І нам повинно бути все одно, до якої партії ці люди належать.

Чому саме громада? Тому що вона в змозі спільно і оперативно виробляти цілі колективної діяльності. Вона в змозі мобільно виконувати смислову функцію цілеутворення. Тобто, вона може створювати мобільні мікроідеології, що інституційно не закріплюються, а використовуються для даної ситуації і швидко перетворюються в інші.

Справжня протидія силі адмінресурсу можлива, коли ви берете на себе функцію самоврядування на рівні мікросоціальних груп, що можуть протистояти адміністративному управлінню на всіх рівнях:

– управління власними уявленнями (розвиток діалогових співтовариств як середовищ колективної рефлексії);

– смислотвірні комунікації (розвиток клубів і громадських організацій, де безцільна, але навантажена змістом комунікація є важливою й обов'язковою складовою);

– генерування інновацій, які могли б бути підхоплені з інтересом і реалізовані безкорисливо.

Тобто, цільовій адміністративно керованій комунікації ми повинні протиставити смислотворчу суспільну комунікацію; тотальному інформаційному контролю ми повинні протиставити мікросередовищне управління власними уявленнями, власне породження нових цілей; адміністративному ресурсові ми повинні протиставити ресурс суспільної ініціативи й інновацій, що, будучи організований мережним чином, легко і швидко зможе стати порівнюваним по силі, а згодом і сильніше адміністративного ресурсу.

Нове дисидентство – це те, що нас очікує. Основні організаційні принципи цього такі.

1. Не співробітничати, не консультувати і не живити ідеями ні владу, ні опозицію доти, доки суспільна самодіяльність, самоорганізація і самоврядування не будуть визнані ними як рівноцінні і самостійні цілі.

2. Виробляти власні цілі, не підхоплюючи цілі влади, опозиції, грантодавців.

3. Формувати на всіх місцях середовища однодумців-дисидентів, ударні бойові загони суспільної ініціативи, особливо залучаючи до цього молодь.

4. Обов'язково вести між собою клубну стратегічну комунікацію, виробляючи соціальні інновації, що були б цікаві для реалізації безкорисливо. Щільність такої комунікації повинна бути достатньою для того, щоб заміщати собою адміністративно керовану комунікацію.

5. Шукати і просувати у своєму середовищі талановитих модераторів, що здатні досягати компромісу усередині колективної постановки сильних цілей і протидіяти адміністративним модераторам.

6. Займатися суспільною діяльністю безкоштовно, поза своєю основною роботою.

7. З фінансової підтримки дрібного і середнього бізнесу оплачувати проекти суспільних структур, але не оплачувати членів цих суспільних структур.

8. Не довіряти українським мас-медіа, особливо теленовинам. Спілкуватися вживу або через Інтернет. У випадку наступу держави на Інтернет переносити веб-сайти за межі держави.