Телекритика | http://www.telekritika.kiev.ua/




2005-01-13 14:50:29
Уроки помаранчевої революції 

Перемога в революції є заслугою створених не опозицією структур громадянського суспільства.
Політики значним чином ще мислять категоріями вчорашнього дня. Експерти потрохи почали шукати нові погляди та нову мову. Поки не відбудеться революція в мисленні, ми не зможемо розуміти, що відбувається, не зможемо говорити адекватною мовою, не зможемо створювати перспективні загальнонаціональні проекти.
Революція породжена більш глибокими конфліктами, ніж між владою та опозицією чи міжрегіональними
Спроба російських та деяких українських експертів розглядати тільки технологічну частину революції — політтехнології, зовнішньополітичний тиск, безпосередню участь іноземних політиків у внутрішньополітичних процесах України — не дозволяє зробити висновок про справжні причини революції.
Є три рівні конфліктів. Ці три рівні накладені один на одного, тому їх або не розрізняють, або ототожнюють, або один з них приймають за інший.
Перший конфлікт – це не зовсім точно формульоване вирішальне для України протистояння між західною та російською культурою. Це подається виключно як геополітичне протистояння. Проте роль геополітики, як боротьби держави за вибір домінуючого типу базових ресурсів, із надлишком перекривається геокультурним вибором, який саме і домінував у даній революції.
Другий конфлікт — це конфлікт нової та старої еліти, що проявився в тому, що нова еліта підтримала опозицію, яка представлена одним із таборів старої еліти. На поверхні ж знаходиться конфлікт між двома таборами старої еліти за перерозподіл впливу на владу та власність. Також ці два табори еліт мають поки що трохи відмінні погляди на способи управління державою — публічна політика опозиції та жорстке адміністрування влади.
Третій конфлікт — це конфлікт між регіональними елітами, де є як багато різних представників нової еліти, так і представників різних таборів старої еліти. Конфлікт між регіональними елітами є штучним і значним чином породженим другим рівнем конфлікту та конфліктом регіональних бізнес-кланів.
Твердження про те, що на майдані були діти та студенти, справедливе. Але чиї то були діти та студенти? Це були значною мірою діти з сімей представників малого та середнього бізнесу. Частина з них були з мобільними телефонами, ходили до банкоматів, харчувалися в пристойних закладах. А іншу частину дітей небізнесменів годували представники дрібного та середнього бізнесу Києва. Вони мали різні мотиви виходу на площу. Західники їхали воювати за українську ідею Ющенка. А представники центральної частини країни приходили чи приїжджали з інших двох причин.
Перша причина — дрібний та середній бізнес бажав знищити олігополію, за якої ці самі дрібні та середні бізнеси не мають шансу для розвитку без дачі хабарів, без політичного даху. Друга причина — нахабність так званих „донецьких” („донецьких при владі”), які, розставивши своїх людей у силових структурах центральної адміністративної влади, за допомогою неекономічного тиску (прокуратура, податкова тощо) відбирали бізнеси у бізнесменів центральної частини країни. Те, що звичайний економічний фактор здобув регіональне забарвлення — результат нашої політичної системи, зокрема того, що посада прем'єр-міністра виступає фіксацією поточної угоди між регіональними елітами.
Опозиція розпочала революцію. Але масову підтримку вона отримала саме від ображених „донецькими при владі” бізнесменів Києва, Сумщини, центральної України. „Донецькі при владі” гребли все, що могли, причому шляхом неекономічного тиску.
Ні опозиція, ні влада, ні російські політтехнологи цього не врахували, оскільки в контрольованих ЗМІ не було відображено масштаби цього явища.
Перемога не вибачає неготовності опозиції до боротьби
Навряд чи опозиція чого-небудь досягла б, якби її не підтримали стільки людей, якби не позиція голови Верховної Ради.
Повна організаційна неготовність до масового опору, елементарна непродуманість дій, обмеженість поточного та перспективного аналізу квадратом „будівлі АП, ВР, КМ, майдан Незалежності” — все це не обіцяло не те що перемоги, але й більш-менш пристойної поразки для опозиції. Втім, режим уже настільки виявився гнилим, що нові прибічники опозиції поступово і крок за кроком змогли вирішити ці її проблеми.
Деякі російські аналітики закидають, що ніби українська влада була слабка, тому все це відбулося. Це абсолютна неправда. Влада щодня генерувала десяток ініціатив, спрямованих на протидію опозиції.
Але владі протистояла не опозиція! Владі протистояла на всіх місцях, у тому числі в самій владі, громадська мережа людей з активною громадянською позицією.
Щоб було більш зрозуміло, пояснимо ще інакше. Будь-які дії влади наштовхувалися на прикритий саботаж владної вертикалі. І навпаки, будь-які, навіть незграбні, дії опозиції проходили у такий спосіб, що здавалося, ніби сама реальність від Господа Бога стелиться їм під ноги. А це був не тільки Бог, це була мережа самоврядних громад з їхньою ініціативою у протистоянні з ієрархізованою системою — організаційна зброя ХХІ століття.
Ми маємо отримати закон про опозицію. Опозиція — це не зло, а умова громадянської безпеки країни. Це противага будь-якій владі у будь-який час, оскільки будь-яка влада може не тільки помилятися, але і ставати системно антинародною.
Перемога в революції є заслугою створених не опозицією структур громадянського суспільства
Разом з тим, як ми вже зазначили, помаранчева революція — це не тільки заслуга опозиції. Це заслуга структур громадянського суспільства, які вдалося розвинути впродовж останніх років на гроші західних грантів. І не треба від цього відхрещуватися. Єдине, що можна заперечити — то це те, що нібито це західне фінансування революції. Таке уявлення — повне нерозуміння суті західної підтримки. Західні грантодавці набагато менше втручаються у постановку цілей та поточну роботу своїх «гранітоїдів», ніж це зазвичай робимо ми самі чи та ж Росія.
З іншого боку, те, що вітчизняний бізнес досі слабко підтримує структури громадянського суспільства, має поступово змінитися. Малому та середньому бізнесу потрібно зрозуміти, що не опозиція, а структури громадянського суспільства — різноманітні спільноти, клуби, об'єднання — є запорукою громадянської безпеки. От тому потрібно частину грошей бізнесменам витрачати на такі структури саме в мирний час.
З’явився новий тип суб’єктності — мережа самоврядних громад та середовищних спільнот, але політики поки що на це не зважають
Суб’єктом революційного руху була не опозиційна чи владна еліти, а мережі самоврядних громад, що делегували своїх представників на Майдан. Це ознака нового суб’єкту в країні та нового типу суб’єктності — так званого зібраного суб’єкта. Підтримка Польщі, Прибалтики та Грузії відродила нову геополітичну реальність, яка була започаткована в перші роки незалежності України — «ГУУАМ», де поки що є демократизоване «ГУ». Можливо, вдасться створити нову геополітичну конфігурацію прибічників України — Європейський Пояс Безпеки.
Серйозність цих змін в системному оформлені внутрішньої та зовнішньої суб’єктності України — не предмет даної статті і заслуговує на більш детальний розгляд в іншому місці.
Частина російської влади може бути зацікавлена в розколі України та приєднанні її частин до себе
Росія втрачає згоду та злагоду всередині свого суспільства. Вона стрімко втрачає довіру суспільства до влади. У суспільстві панує невизначеність та немотивована агресія. ЗМІ жорстко контрольовані з боку влади, що посилює розпад громадської угоди.
Україна ж, навпаки, протистояла розпаду громадської угоди саме завдяки зусиллям сильної опозиції, завдяки безпрецедентній критиці контролю влади за ЗМІ, яка була оплачена західними грантами. Разом з тим, це була саме громадська ініціатива, а не західний проект, чого не можуть чи не хочуть зрозуміти в Росії.
Таким чином, напруга між Росією та Україною дедалі більше може наростати. Мова для спілкування між Україною та Росією втрачена, і без зміни ситуації в Росії щодо ЗМІ та структури комунікації, ми можемо взагалі втратити засади для порозуміння.
Стосунки з Росією надалі не можуть бути дружніми чи братніми — тільки діловими на засадах взаємних інтересів. Дружба закінчилася. Росія є нашим геостратегічним конкурентом, і частина її нинішньої влади може бути зацікавлена в територіальному розпаді України. Необхідно розпочати роботу з перегляду основних положень українсько-російського договору 1997 року. Без зміни влади в Росії для України вона є небезпечною.
Разом з тим, не дивлячись на неадекватність ситуації значної частини російської політичної еліти, в Росії є здорові та інтелектуально адекватні сили, з якими можна і потрібно співпрацювати. Об’єктивно сьогоднішня російська влада веде Росію до розпаду. Україна не зацікавлена в цьому, тому ми маємо зробити все, щоб уявлення хоча б частини російської еліти про сучасний світ та перспективи його розвитку стали адекватно складними, не одномірними (як це зараз: «Росія — Захід») та відпорними до українських інтересів. Більш детально про це — в статті «Що Україна робитиме з Росією?».
СБУ не є частиною системи безпеки країни і має бути якнайшвидше реформована
Абсолютно легально впродовж останніх, як мінімум, трьох років на території України діяла і діє не просто мережа резидентів російської розвідки, що характерно для будь-якої країни світу, на території України діють легалізовані українською владою російські структури спецпідрозділів. Абсолютно легально в органах державної влади, зокрема Адміністрації Президента, впродовж останніх років працювали співробітники Росії, деякі навіть не маскувалися, тобто легально мали російське громадянство.
Є підозра у проведенні з боку Росії декількох спецоперацій, що були спрямовані проти системи безпеки України. Спецоперації (такі, як отруєння Ющенка) важко ідентифікувати, важко довести злий умисел, важко довести персональну причетність до них. Але російські та українські спецслужби втратили довіру як демократичні інститути і зазнаватимуть недовіри та громадського контролю, іноді навіть тиску. Або СБУ сама причетна до того ж отруєння, або вона професійно не здатна знайти того, хто до цього причетний. І в тому, і в іншому випадку така СБУ нам не потрібна.
«Розкрити» державну змову пенсіонерів-грибників — це все, на що здатна СБУ. А тоді, коли вона дійсно потрібна, наприклад, в ситуації загрози державного сепаратизму через змову державних структур влади, вона не є адекватною, вона не має сценаріїв дій у таких ситуаціях. Такі сценарії мають бути публічними, і я, як громадянин, повинен знати, що буде робити служба безпеки, коли завтра знову хтось захоче розколоти країну, і чи буде в такому випадку СБУ чекати команди Президента чи парламенту? У СБУ по факту відсутні сценарії оперативної роботи в кризових ситуаціях такого масштабу, як ситуація після другого туру президентських виборів 2004 року. Або ж ця робота була неефективна.
Не спростована підозра, що таємно за підтримки СБУ на території України впродовж політичної кризи кінця листопада 2004 року було здійснено спецоперацію з вивезення документів за допомогою спеціального російського контингенту. Чи це був спеціальний український підрозділ, що маскувався під російський? Є підозра, що СБУ фактично вводило громадськість у оману.
Необхідна часткова заміна кадрів цієї служби, розробка концепції дії в кризових ситуаціях такого роду, розробка стандартних кризових сценаріїв загрози національній безпеці та чітких рекомендації щодо дії у кожному з них. Якщо де і потрібна люстрація, то це в СБУ. І ми маємо на це піти, бо це питання державної безпеки.
Головний злочин влади — знищення громадської угоди в країні
Головний злочин влади — не фальсифікація результатів виборів власне, а спотворення структури громадянської комунікації, що дозволило, фактично, зруйнувати громадську угоду в країні.
Тривала маніпуляція громадською думкою, масована агітація та пропаганда за звужений перелік цінностей та персон, блокування доступу опозиції до ЗМІ призвели до ситуації розпаду громадського діалогу між регіонами країни взагалі та в різних професійних середовищах зокрема.
Окрім того, відбувалися взагалі злочинні речі — блокування фізичної присутності лідера опозиції в східних регіонах, брехлива антиреклама проти нього та інше. Усе це, по-перше, дозволило піти на фальсифікацію результатів виборів, а по-друге, спиратися на неінформовану та обмануту громадськість у спробах розколу України.
Справа не в персональній відповідальності когось, а у відсутності розуміння політичними силами парламентської більшості наслідків, на перший погляд, простого бажання продавити надлишкову присутність цих політичних сил у телеефері. Така вибіркова присутність у публічному просторі політичних сил більшості неможлива без ліквідації громадського діалогу взагалі. Це урок для всіх майбутніх політичних парламентських більшостей. Інформаційна репресія опозиції веде до розпаду громадської угоди взагалі.
Медіа-свідомість викривляє громадську думку, але не знищує її зовсім
Таке явище, як медіа-свідомість, народжується тоді, коли реальність, пропонована ЗМІ, відрізняється від дійсної. Така медіа-реальність, створена ЗМІ, і стає основою медіа-свідомості, тобто свідомості, заснованої на хибних цінностях, маніпуляційних інтерпретаціях, подвійній моралі.
Громадська думка через медіа-свідомість значно спотворюється. Вона не зникає зовсім, але стає дуже важко досліджуваною. Соціологія, яка не враховує це, досліджує насправді не громадську думку, а значним чином медіа-реальність. Щоб отримати хоч яке-небудь уявлення про громадську думку як таку, результати соціологічних досліджень потрібно очищувати від медіа-свідомості. Тобто контент-аналіз ЗМІ має слугувати фільтром дослідженої «громадської думки».
Цензура в ЗМІ відступила, але системно не подолана і може повернутися
Відмова журналістів від брехні має бути закріплена юридично як публічна редакційна політика телеканалів. Ця норма має бути внесена в закон «Про телебачення та радіомовлення», на її основі мають бути переглянуті всі ліцензії телеканалів. Діяльність телеканалів, які не виконають цю вимогу, має бути призупинена.
Явище «5 канал під час революції» поки що не проаналізоване. У країні на час революції з'явилося громадське телебачення, поєднане з оперативними веб-сайтами. 5 канал сам не зрозумів, що він робив. Журналісти повернулися до дореволюційних форматів і поки що не аналізують свій успіх.
Питання про зміну типу комунікації та її формату вітчизняні ЗМІ поки що не ставлять, а тому опиняються перед загрозою перерозподілу медіа-ринку на користь нових видань
Комунікація у найкращих українських ЗМІ досі є статусною. Це означає, що друкуються і мають змогу виражати свої думки люди, які мають здебільшого статус, а не зміст. Це робить ситуацію блокування вертикальної мобільності з боку влади нездоланною в комунікації ЗМІ. Тобто, при всій моїй повазі, наприклад, до «Дзеркала тижня», навіть ця газета знаходиться всередині системи блокування вертикальної мобільності. Вона не створює експертні середовища різних напрямків, вона паразитує на статусах державних та корпоративних інститутів.
«Відмова від рефлексії центральної преси — це реалізована ринкова потреба щодо так званої «аналітики інтриг». Найавторитетніші видання давно примітивізувалися під опис наявних «розкладів» та «розстановок сил», а тому втратили навіть намагання до рефлексивного мислення. Адже що хоче знати читач у країні, де головною мірою бізнесу та політики є адмінресурс? Читач хоче знати: силу адмінресурсу в даний момент, його розподіл між основними гравцями, потенційні загрози та вигоди для нього особисто тих чи інших «розкладів» в адміністративних схемах. Якщо читач це хоче знати, авторитетні видання йому це і продають. Частину видавничих площ таке видання продає під рекламні статті претендентів на посилення свого адміністративного статусу. Такі видання неможливо читати, перебуваючи в позиції рефлексії, хоча їх можна зрозуміти. Відмова від рефлексії читачів тягне за собою відмову від рефлексії ЗМІ, які вони читають, і навпаки — це замкнене коло» (див. мою статтю «Життя без рефлексії»).
Ми можемо опинитися в ситуації, коли головною загрозою для створення нової еліти в країні будуть вчорашні передові, нібито аналітичні, видання. Якщо такі аналітичні видання не перейдуть до нестатусної комунікації та їхні автори не знайдуть у собі сил відмовитися від «аналітики інтриг», то потрібно буде створювати нові загальнонаціональні видання, формувати навколо них середовища нестатусної комунікації та відтворювати цінність рефлексії. Проблема редакційної політики важлива не тільки для телебачення — вона також важлива для аналітичних паперових тижневиків. Тенденція до спрощення змісту, до продажу медійних площ під замовні матеріали, до утримання низької ціни на видання — це не та політика видань, що може сприяти формуванню нової еліти. Це політика „міжсобойчика”, де видання — елемент системи статусів, а не рефлексивної комунікації.
Нова еліта має створюватися в рамках середовищ навколо нових ЗМІ — медіа-засобів нестатусної та нової за змістами комунікації.
Експертне товариство зруйноване сильніше, ніж журналістське
Рефлексивна позиція була втрачена експертами задовго до революції. Революція мислення поки що не відбулась. Експерти все ще не встигають за процесами. Мови для осмислення причин та наслідків революції поки що нема.
Скажемо чесно — експерти за владного кандидата просто злякалися розвитку того сценарію, який вони самі так довго розробляли. Адже саме цей резервний сценарій розколу України, який вони розробляли про всяк випадок, раптом став впроваджуватися в життя. Вони зрозуміли, що ситуацією уже ніхто не управляє і що вони накликали дійсно велику біду.
Проблема — як тепер ставитися до тих вітчизняних експертів, які брали безпосередню участь в розробці таких сценаріїв? Адже це вже не просто політтехнології чи чисте мистецтво консультування. Це якоюсь мірою трошки і злочин. Хоча в дусі замирення можна сказати, що краще для країни не шукати винних, а порозумітися.
Спроби деяких опозиційних експертів щось коментувати публічно не мали успіху, оскільки під час революції потрібні конкретні пропозиції, сценарії, заяви тощо, а не оцінки. Тобто опозиційні експерти стали частиною громадянського опору, а не лишилися над сутичкою.
У такій ситуації рефлексивна позиція не могла з’явитися. І великих зусиль коштувало переконувати людей, що не всі мають іти на барикади. Хтось має сидіти в теплій кімнаті, пити чай, дивитися телевізор і рефлексивно думати — час від часу телефонуючи своїм колегам та підказуючи ті чи інші крокі, яких у запалі боротьби не видно.
Обидва табори вітчизняних експертів отримали уроки наслідків деградації експертного товариства та руйнування рефлексивного діалогу між різними таборами експертів.
Не все так просто із закордонними російськими експертами. Скоріше за все, список всіх присутніх на виборах російських експертів, які працювали на сторону, яка вдалася до спроби розколу країни, має бути опублікований. Країна має знати російських «героїв».
Окрім того, експерти впродовж останніх років майже зникли з теленовин. Експертна оцінка перестала бути нормою для коментарю складних для розуміння ситуацій, явищ та подій у теленовинах. Все це має повертатися двома шляхами — через норми редакційної політики телеканалів та через корпоративну політику експертного товариства, яке потрібно відроджувати.
Якщо журналісти знайшли в собі сили, щоб подолати цензуру, то експерти перебували і перебувають принципово в іншій ситуації. Їм нема проти кого протестувати. У них проблема із втратою рефлексивної позиції, втратою майданчика для їхнього професійного діалогу та із втратою довіри та поваги один до одного. Більшість експертів опинилися не над сутичкою, а усередині неї, зокрема, через заангажованість за власними політичними уподобаннями. Більшість із них щиро вірили і продовжують вірити, що їхні політичні уподобання, а не рефлексивна позиція, є запорукою їхнього професійного успіху.
Ця професійна дезорієнтація побудована на невротичному комплексі переваги однієї культури над іншою у їхній свідомості. Вихід для них із цього дуже складний — перебудова світогляду в частині адекватної професійної орієнтації, в частині культурного плюралізму, в частині реальної двомовності — як для одного, так і для іншого табору. Знання як української, так і російської мови все більше стає для українських професіоналів кваліфікаційним тестом на профпридатність. Ті, хто його не пройдуть, згодом просто самі по собі ментально чи екзистенційно будуть викинуті за межі професійної діяльності.
Упродовж останніх років в Україні була, фактично, відсутня визначена та системна культурна політика, що поставило країну на грань розколу
Не те що системної, а взагалі як-небудь визначеної культурної політики в Україні допоки не було. Культурна політика важлива в питаннях освіти, регіональної субкультурної ідентифікації, мовної, видавничої політики та політики в сфері шоу-бізнесу та контенту телебачення. Деякі сфери культурної політики відсутні як напрямки думок в державі взагалі, наприклад, формування спеціального типу комунікації для вертикальної мобільності еліт, створення середовищних спільнот як природній для країни спосіб розвитку громадянського суспільства, урбаністика як частина культурної політики держави, сприяння розвиткові українського книговидавництва, кіновиробництва і т.д.
Просте питання, що виникло під час цих президентських виборів, — російська мова як друга державна. Де були і де є досі ті експерти, які можуть пояснити, чому питання російської як другої державної піднімається як завгодно, тільки не всередині аргументованих пояснень?
Російська мова як друга державна — це насправді бажання одномовності російськомовних громадян. Чому так? Поясню. Майже всі, хто знає українську, водночас знають і російську. Тому для українськомовних не потрібно політично фіксувати доступність російської як другої державної — вони її і так знають. Тепер, навіщо потрібна російська мова як друга державна для російськомовних? А от навіщо — щоб не вчити українську: адже раз російська теж державна мова, то навіщо мені знати українську? Якби була чітко визначена державна культурна політика, такого дурисвітства не було б. Прямо і чітко потрібно сказати: країна двомовна, знання обох мов є тестом на профпридатність, говорити в побуті можеш будь-якою. І все, і припинити ці дурні розмови про мову назавжди.
Але культурна політика в державі відсутня по факту. Це стосується також субкультури регіонів.
«Донецькі» самоідентифікувалися в Україні як окрема регіональна субкультура, але в дуже негативному контексті для інших
Досі з регіональних еліт ми знали при владі в Україні дніпропетровських, які ще з часів Радянського Союзу представляли найрозгалуженіший регіональний владний клан. Дніпропетровські через тривалість перебування при владі навчилися досягати рівноваги між різними групами та кланами в політиці, навчилися домовлятися.
Тепер ми знаємо і „донецьких”. Їх початок був не дуже видатним. Анекдоти про тупих та нахабних „донецьких” — не кращий імідж для владної групи з цього регіону. Ту схему роботи при владі, яку вона запропонували в Україні — тиск за допомогою адмінресурсу на бізнесменів з наступним відбиранням їхнього бізнесу, — більшість дрібних та середніх бізнесменів не підтримала. Мало того, „донецьких при владі” в Києві ототожнюють з „донецькими” взагалі.
У донецькому регіоні, без сумніву, є інтелектуальні та толерантні люди, але здебільшого не вони досі представляли цей регіон у центральній владі. І це не тільки проблема донецького регіону, це проблема всієї України. Нам не потрібен імідж донецького регіону як бандитського, неосвіченого, агресивного, невільного, продажного.
Причини такої ситуації — наявність великої кількості здебільшого злиденних робітників великих підприємств та шахт і мала кількість представників середнього класу, специфічний спосіб соціокультурного життя регіону, інформаційна блокада всередині країни. У Донецьку нема середнього класу в тому розумінні, як це є в Києві, Центральній та Західній Україні.
Якщо результати помаранчевої революції Центральна та Західна Україна змогла привласнити як перемогу, то донецький регіон значним чином сприймає це як власну поразку. Очевидно, так воно і є — це поразка тієї субкультури, яка досі домінує там. І для всієї країни дуже болюче буде змінювати соціокультурну ситуацію в регіоні. Це питання нової державної культурної політики в її регіональному вимірі. Також значні ресурси не тільки донецькі бізнесмени, але і центральна влада змушені будуть витратити на зміну загальнонаціонального іміджу регіону.
Уроки революції не можуть бути засвоєні, бо нова еліта тільки з’являється, а стара не збирається їй поступатися місцем
Публічна політика, застосована як виборча технологія, не стала постійним режимом влади в країні і може бути згорнута. Все залежатиме від того, наскільки нова влада буде послідовно впроваджувати механізми публічного контролю за політичною владою та за великими корпораціями. Нам потрібен не тільки суспільно-політичний контроль, але і громадський аудит найбільших підприємств країни.
Суспільство змінюється дуже динамічно, раз на два роки. А Парламент оновлювався раз на чотири, а тепер — буде оновлюватися раз на п’ять років. Тобто він став менш структурно динамічним. Партійно-корпоративний егоїзм депутатів породив політичну реформу, яка, фактично, ще більше заблокувала вертикальну мобільність взагалі, і на рівні регіонів зокрема. Ми матимемо київські партійні списки, а не регіональні партійні списки кандидатів у депутати Верховної Ради. Тому міну сповільненої дії під українське суспільство закладено. Стара еліта задля збереження себе при владі піде на все, і в цій ситуації навіть влада домовиться з опозицією.
Що від революції отримає суспільство? Чи будуть прийняті нові поправки до Конституції щодо самоврядування? Чи будуть внесені зміни до Конституції, які розблоковують процес вертикальної мобільності? Чи зможемо ми створити адекватну систему державної безпеки? Чи створять ЗМІ середовище нестатусної комунікації задля формування нових еліт в регіонах та в центрі? Чи зможе українське експертне середовище відродити рефлексивний діалог?
Якщо ні, то це не остання наша революція. 

Сергій Дацюк, для „Телекритики”