З наукою українська влада не стикається — вона стикається з вченими, особливо академіками, здебільшого неадекватними тим цілям, які ставить влада. Цілі академіків — треба розвивати фундаментальну науку, бо це робить країну розвиненою, а значить дайте більше грошей з бюджету. Цілі влади — зробити країну комфортною для життя, дати людям добробут, знищити корупцію та соціальні диспропорції. Ці цілі поки що майже ніяк не перетинаються, бо для добробуту у колишнього придатку ВПК ідей мало. А у фундаментальної науки всередині нинішніх цілей влади, не дивлячись на її заяви, функцій нема.
Перша помилка, коли академіки кажуть: дивіться, ось діаграми, з них випливає, що чим вищий відносно держбюджету рівень витрат на науку, тим розвиненіша країна — дайте нам хоча б 2, а ліпше 3 чи навіть 4 відсотки держбюджету, і тоді ми теж будемо розвинутою країною.
Деякі експерти стверджують, що якраз все навпаки. Що в ХХ столітті було три періоди сильного розвитку науки: 30-40 роки — фашистська Німеччина, 60-70 роки — Радянський Союз, 80-90 роки — США. І кожного разу це були держави (і перш за все державні еліти), що ставили сильні цілі. Тобто все було з точністю до навпаки, ніж це говорять академіки — не 4 відсотки з держбюджету породжують сильну науку і розвинену державу, а сильні цілі державної еліти породжують сильну науку для досягнення цих сильних цілей і як інструмент — 4 відсотки з держбюджету.
Це не казуїстика — це принципово має міняти підходи до урядовців тих же науковців: тобто вони мають не доводити українській владі, що їй треба фундаментальні знання, а пропонувати для початку — теорії та концепції для наявних цілей цієї влади. Або ж міняти ці цілі, пропонуючи більш сильні, але тоді академіки мають ставати політиками. Разом з тим, науковці в сучасній Україні насправді не належать до тієї частини суспільної еліти, яка є генератором та носієм сильних національних цілей, організатором виконання суспільної стратегії розвитку. Звідси відсутність розуміння між політико-бюрократичним середовищем та вченими.
Друга помилка, коли академіки кажуть: дивіться ось стан академічної, вузівської та галузевої науки — галузева якось живе в деяких місцях на замовленнях, вузівська, як мінімум, не занепадає, бо кількість кандидатів наук та докторів не зменшується (правда це при значному зростанні самої кількості вузів), а академічна (читай фундаментальна, хоча це не зовсім так) занепадає. Тобто в структурі видатків мають бути зроблені відповідні зміни.
Деякі експерти кажуть: дивіться, панове академіки, ви берете минулу (радянського зразка) структуру науки, накладаєте її на сьогоднішній день і просите державу фінансувати майбутнє науки в структурі її минулого. А от якби ви спрогнозували структуру науки через 20-30-50 років, взяли цю структуру і подали її як структуру фінансування на сьогоднішній день, то ви б уже сьогодні почали б формувати структуру науки на перспективу. Бо інакше ви вимагаєте від держави розширеного пенсійного фонду для академіків, проте на саму фундаментальну науку власне грошей не вистачить. Тобто ваші діаграми побудовані методологічно невірно. Звісно, академіки ображаються.
Третя помилка, коли академіки кажуть: от ми для нової влади придумали класні пропозиції — створити якийсь орган всередині влади, розробити з десяток рішень, прийняти такі ось закони, і тоді наука запрацює.
На це зловтішні експерти сміються. А ще ці дивні експерти задають провокаційні запитання: а чи читали ви панове щось про сучасну структуру науки, про нові принципи управління науки, де центр прийняття рішень має складатися з представників держави, бізнесу, власне вчених та експертів з управління (наукою); чи читали ви хоча б вітчизняні аналітичні доповіді про так звані “Think Tank”, тобто фабрики мислі, чи рахували ви їх рівень розвитку, чи знаєте ви про те, що світова практика свідчить, що фабрики мислі теж, як не дивно, фінансують фундаментальну науку? Тобто, якщо ви хочете загубити науку, то воля ваша, — створюйте при новій владі центр прийняття рішень щодо науки з чиновників від влади та з чиновників від науки, але нічого доброго з цього не вийде.
Тоді академіки знову ображаються, бо не люблять, коли їх тицяють носом у їх некомпетентність щодо методології та структури управління наукою. Вони кажуть, а чи читали ви наші праці? Звісно ні, бо методологія ваших підходів, які ви демонструєте тут перед нами до управління та розвитку науки не свідчить, що в ваших працях може бути щось таке дуже інноваційне саме щодо управління науки. Бо управління наукою це окрема наука, а ви не показуєте себе її вченими. І коли дилетант задає не таке вже й дурне запитання, показуючи вам методологічну неспроможність, то ви маєте переходити на мову методології і доводити, що з методологією все гаразд, а не ображатися. Бо так влаштована наукова і експертна суперечка — з’ясовувати питання на рівні методології.
Четверта помилка, коли академіки кажуть: інновації потрібні державі, і фінансуючи сьогодні вітчизняну фундаментальну науку, ви фінансуєте завтрашні вітчизняні інновації.
Деякі експерти заперечують зв’язок між вітчизняною фундаментальною наукою та вітчизняними інноваціями. З одного боку, наявність вітчизняних фундаментальних досліджень та розробок не веде автоматично до ситуації, коли їх будуть використовувати для вітчизняних інновацій. Скоріше навпаки: інновації дуже рідко з’являються в тій країні, де були отримані фундаментальні розробки, що використані в інноваціях. Бо при сучасній системі комунікацій, жодне фундаментальне відкриття чи розробка не може зберігатися в таємниці довго, на відміну від інновацій, де бізнес їх захищатиме деякий час від використання іншими задля отримання надприбутку. З іншого боку, саме фінансування інновацій створює ситуацію, коли фундаментальні дослідження починають фінансувати ті, хто отримав перші прибутки з продажу інноваційних продуктів, і для цього держбюджет не потрібен.
Тобто, знову ж таки, державі потрібно опікуватися не фундаментальною наукою, а саме інвестиціями в інновації та законодавчими нормами, які би стимулювали вкладення коштів у фундаментальні дослідження з прибутку від інновацій. Деякі експерти стверджують, що інновації взагалі можуть з’явитися в галузевій науці. Щоправда самі уявлення про галузеву науку потрібно змінити, бо то вже буде не галузева, а прикладна наука в бізнесі, яка не управляється адміністративною владою як галузь господарства. Відносини з науковомістким бізнесом у влади будуть складніші, ніж командні чи дозволяючі-забороняючі. Відтак і назва такої науки має бути відповідна — науковомісткі чи інноваційні сектори економіки.
П’ята помилка, коли академіки взагалі намагаються виглядати як сноби, позиціонуючи себе як національну еліту, якій хтось щось винен, зокрема бюджет, влада і невігласи-експерти.
Нечемні експерти просторікують, що академіки вже давно не належать до нової вітчизняної еліти, що вони не мають сильних мотивів самі, а тому і не можуть запропонувати їх ні молоді, ні владі, на країні в цілому. Задовольняти власну цікавість за рахунок держбюджету, як це було в радянські часи, — це вже не мотив. Цей мотив не сприймає молодь, у неї інша структура мотивації.
Деякі одіозні експерти зауважують про неадекватність багатьох представників від науки, що іноді їхня поведінка схожа на поведінку малих дітей, які вимагають до себе уваги. Ступінь пасіонарності цих чиновників від науки не дозволяє бачити їх як людей, що можуть пропонувати сильні цілі для країни на 10-20-30-50 років. Їх позиція — я маю займатися наукою, чому я маю думати про гроші? — це позиція соціального паразитування та поразки. Бо той, хто займається управлінням наукою, не може займатися своєю предметною наукою. Управління наукою — окрема наука. Хто її не розвиває, той, маючи вчені ступені в своєму предметі, виглядає як дилетант, коли справа торкається управління.
Психоаналітики про чиновників від науки старого зразка зауважують, що вони, психологічно і ментально звикши до радянської системи розкоші, пільг, вищого статусу, права доступу до державних чиновників, неспроможні запропонувати зі своєї позиції прохачів бюджету і снобів водночас, методологічно виграшні, інноваційні проекти та програми.
Тому принаймні ті пропозиції чиновників від науки, які сьогодні доводиться чути, невтішні для перспектив науки. Діла не буде. Треба міняти чиновників в адміністративній частині науки. Міняти структуру науки як об’єкту державного управління. Міняти уявлення і підходи до науки. Міняти роль і функції науки в державі. Міняти систему управління наукою, переходити від адміністративної системи до нових центрів прийняття рішень — влада, бізнес, вчені, експерти з управління.
І ніякої війни з академіками, вони хороші вчені в своїх сферах. Їх сферу діяльності потрібно залишити, як є. Просто поряд з ними потрібно будувати нову, живу науку, всередині в тій чи іншій мірі сильних цілей національної еліти. А стара система науки має сама поступово відмирати, все живе з неї перетече в нову систему.