Материал www.dialogs.org.ua

До та після демократії. Частина 2. Що відбувається з демократією у світі сьогодні?

Сергій Дацюк
17 ноября 2011 года

Отже, сьогодні ми маємо вже результати політики демократизації, яка проводилася США та Європою протягом останніх двох десятків років по всьому світу, включаючи колишні країни СРСР. Давайте зробимо короткі підсумки цього процесу.

Демократизація колишніх радянських країн. Розпад СРСР у 1991 призвів до хвилі демократизації, яка охопила колишні радянські країни. Демократизація за умови відсутності політичної культури швидко дозволила вирости класам олігархії та перетворитися на олігополію. Росія, Україна, колишні радянські країни Середньої Азії сьогодні мають олігархічні (олігополістичні) режими з елементами демократії. Білорусія як недемократична деспотія, хоча і не зазнала перетворення на олігархію, але опинилася в сильній залежності від Росії та в міжнародній ізоляції. Якихось помітних успіхів демократизація досягла лише в країнах Прибалтики (за повного контролю з боку Європи) та в Грузії (за повного контролю США).Тобто без повного зовнішнього управління або без власної деспотичної влади, як показує сучасний досвід, демократизація призводить не до позитивних наслідків, а до виникнення олігархії. В більшості країн колишнього СРСР середній клас так і не було створено. Відтак класової умови для демократизації просто не існує.

Демократизація в країнах Східної Європи, що належать до ЄС. Колишні радянські країни та країни «соціалістичної демократії», які бажали позбавитись радянського минулого, провели масову приватизацію, створили демократичні інститути та вступили до Об’єднаної Європи (Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія). В 2009 році в авторитетному медичному журналі „Ланцет” були представлені результати дослідження рівня смертності в Європі, згідно з якими чотири з п’яти країн з найвищою смертністю проводили масову приватизацію та неоліберальні демократичні реформи, тобто маються на увазі саме східноєвропейські країни. Сьогодні країни Східної Європи потерпають від кризи і при цьому доволі слабко обговорюють проблеми перспектив демократії як такої.

Демократизація інших країн. Масоване бомбардування Косово з боку НАТО без мандату ООН в 1999 році, війна США в Іраку (20 березня 2000 — 1 вересня 2010), війна США в Афганістані (2001 — 2011), війна США та європейських країн проти недемократичного режиму Каддафі в Лівії (2011) повсякчас призводили до демократизації країн, але ціною людських жертв. Війни за демократію насправді були війнами за право великого бізнесу демократичних країн отримувати прибутки від продажу енергоносіїв у цих країнах. Якщо уважно подивитися, то можна побачити, що, за винятком Косово, демократизацію за допомогою військової сили проводили в тих країнах, де є нафта, і де політичний режим не дозволяв демократичним країнам отримувати прибуток від цієї нафти.

Стан демократії в демократичних країнах. Основою демократії за Аристотелем є середній клас. Середній клас можна визначити як людей середнього достатку (1), що становлять більшість суспільства (2), та мають свою справу (бізнес) і через це є політично активними (3). Ці умови є обов’язковими для ідентифікації середнього класу, бо дуже часто третю найважливішу умову відкидають, зосереджуючись лише на достатку та масовості. Зокрема, "офісний планктон" середнім класом не є.

В другій половині XX століття у США та Європі відбувалися структурні зміни середнього класу. По-перше, в середньому класі зменшилася кількість дрібних підприємців, збільшилася кількість кваліфікованих спеціалістів. По-друге, зникла чітка межа між високим та низьким рівнем заробітку середнього класу. По-третє, зменшився обсяг виробничої власності представників середнього класу, при цьому приватна невиробнича власність зросла. По-четверте, зросла паразитарна частина середнього класу (біржові спекулянти, фінансові клерки і т.п.). По-п’яте, споживчі кредити почали значно перевищувати доходи, що свідчить про фінансову кабалу представників класу. По-шосте, представники віртуальної економіки, кількість яких зростала протягом останніх років, отримали неприємний досвід зникнення можливостей для своєї діяльності в процесі світової кризи. По-сьоме, зменшилася політична активність частини середнього класу, орієнтованої на патерналізм держави.

Все це свідчить про доволі цікавий проблемний процес: на тлі вирівнювання фінансової структури середнього класу відбувається його структурування за принципово новими розрізненнями: 1) продуктивні та паразитарні; 2) кредитовані та вільні від кредитів; 3) актуальної та віртуальної економіки; 4) політичний конформізм щодо держави та нонконфірзм, що включає кібер-анархізм. Слід також зазначити, що світова криза, що почалася в 2008 році, найбільше вдарила саме по представниках середнього класу.

Демократія в Україні

Пік демократії в незалежній Україні прийшовся на 2005 рік, вона існувала тоді приблизно півроку – з весни по осінь. Решту часу ми маємо в країні олігархію, доведену до її найвищого стану – олігополії, з елементами демократичного правління (вибори, парламент, елементи самоврядування тощо).

Демократія як тип влади продовжує бути наслідком зовнішнього управління Україною, тобто демократія значним чином є нав’язаною ззовні через демократичні процедури, інститути, інструменти, які добровільно, але пасивно, підтримуються знизу, мляво і під тиском підтримуються українською політичними та бізнесовими елітами і дуже активно підтримуються недержавними структурами за гранти міжнародних інституцій демократизації.

Криза, що почалася в 2008 році, поставила демократію в Україні перед серйозною загрозою. Вона показала: 1) політична еліта повністю залежна від олігархів і не готова захищати демократію; 2) олігархи в демократії не зацікавлені і всіляко сприяють її обмеженню; 3) фінансові проблеми кризи влада вирішує винятково за рахунок середнього класу, призводячи до його послаблення та зменшення; 4) при цьому олігархи продовжують багатіти, відтак прірва між бідними та багатими зростає інтенсивно та до великих розмірів; 5) зменшення фінансування з боку міжнародних інститутів зовнішньої демократизації країни призвело до послаблення їхньої активності, відтак громадський контроль за демократичними процедурами в країні послабшав.

Як це не дивно, але Україні більш притаманні традиції не демократії, а саме політії. На користь цієї тези є декілька аргументів: 1) традиційно високий рівень анархізму українців, що стимулює місцеву ініціативу; 2) наявність традицій громадянської місцевої самоорганізації та самоврядування, які протистоять як місцевій, так і центральній владі; 3) недовіра до будь-яких демократичних процедур та інститутів, які нав’язуються ззовні; 4) недовіра до демократії, яку українці ідентифікують як набір засобів до маніпуляції суспільною свідомістю та результатами виборів, набір можливостей для олігархів диктувати свою волю корумпованому державному апарату; 5) формальна критика та реальна терпимість українців до корупції в державних та муніципальних органах.

Саме тому можна зробити висновок про дуже ймовірну фрагментацію України і запровадження неополітії як мережі самоуправних громад, які мало залежатимуть від центральної влади.

Проблеми та перспектив демократії як такої

Змінилася роль багатьох інститутів демократії. Засоби масової інформації, пропагуючи демократичні війни та втручання у справи недемократичних країн на користь корпорацій демократичних країн, породили серйозну недовіру до демократії у всьому світі. Пропаганда споживчих цінностей у ЗМІ призвела до того, що демократію в світі почали ототожнювати зі споживанням, утилітарними мотиваціями, та з обраними країнами — так званим „золотим мільярдом”. Можна сказати так: якщо демократичної рівності досягнуто всередині країн «золотого мільярду», то весь оточуючий світ сьогодні є деспотичним, де позицію деспота займають країни «золотого мільярду».

Сьогодні спостерігається загальносвітова криза виборної демократії. Все менше людей в демократичних країнах ходять на вибори. Напередодні кризи 2008 року вибори в демократичних країнах привели до влади доволі слабких, низько інтелектуальних та не вольових людей. Також спостерігається явне небажання обговорювати проблеми виборчої системи та політичного лідерства в демократичних країнах. Наочним свідченням цього є міжнародні зустрічі політичних та бізнес- еліт (G-8, G-20 та Давос).

На мій погляд, найбільш принциповим викликом у кризовому світі є нездатність держави до підтримки своїх демократичних засад, неспроможність держави конкурувати з корпораціями, які перебирають на себе все більше політичних державних функцій. Сьогодні держава є всього лише посередником, який розподіляє зібрані від населення податки між корпораціями, які фактично і забезпечують надання послуг за ці податки. В процесі такого розподілу все частіше проявляє себе глобальна, регіональна та внутрідержавна корупція.

Справжньою радикальною критикою сучасних демократичних країн є проста обставина: населення саме найбільш демократичних країн здебільшого вимирає. Демографічний приріст по світу відбувається винятково в країнах недемократичних. Демократія породжує ту обставину, що коли до влади приходять представники народу, в суспільній свідомості починають переважати утилітарні цінності. Можна сказати прямо — демократія розбещує суспільство низькими мотиваціями та знищує людей.

Чи можливе в перспективі повернення світу до політії, як до ідеальної форми управління, але вже на новому рівні? На це питання відповідь можна отримати лише практично. Якщо держави будуть і далі неспроможні давати відповіді на виклики світової кризи, на проблемні зміни в структурі середнього класу, на проблему утилітаризації мотивацій, на негативну демографію демократій, то є велика ймовірність того, що відбудеться фрагментація держав на громади до декількох десятків тисяч, які будуть являти собою протодержавні утворення нового типу влади — поліархії. Можливо, поліархія і буде новою формою світової мережевої політії?


Полная версия: http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=24512

Источник: