Щоб повноцінно вести розмову про олігархію, нам потрібно вийти за рамки технократичного дискурсу. Навряд чи знайдеться ще якесь уявлення про владу, де було б скільки необґрунтованих припущень та помилок, як в уявленні про технократію.
Українська стаття Вікіпедії просто містить прямо помилкове розуміння технократії — нібито вона походить з ідеї Платона з праці «Держава» про те, що державою мають керувати філософи. В цьому проявляється принципова помилка, яка походить з нерозрізнення технократії і гуманітократії. Краще вже опиратися на більш пропрацьованому уявленні в російській статті Вікіпедії про технократію.
Термін технократія вперше з’являється в статті Уільяма Генрі Сміта 1919 року «Технократія — шляхи та методи досягнення індустріальної демократії». Звичайно нічого спільного з соціалістичними ідеями ця стаття не вміщувала. Вона відстоювала важливість впливу технічного знання на прийняття рішень всередині індустріального виробництва, тобто доступ технічних спеціалістів до процесу прийняття менеджерських рішень в промисловості.
Тобто з самого початку технократія була уявленням про знаннєве забезпечення індустріального менеджменту, а зовсім не про управління державою. Але з 30-х років ХХ століття, особливо всередині процесу, який потім стали називати революцією менеджерів, з’являється уявлення про технократію вже як якість державної влади
До того в США цей напрямок розвивався як вчення та практика Фредеріка Уінслоу Тейлора — тейлоризм, тобто наукове вчення, згідно з яким капіталістичний менеджер та інженер ділять контроль над процесом виробництва та робітничим класом між собою. Саме цей концепт використав згаданий американський інженер Уільям Генрі Сміт у свої статті.
В 1930-х роках в США на ідеях Торнстейна Бунде Веблена виник суспільний рух «Технат», який обстоював підхід, згідно з яким технократичне суспільство має застосовувати методики термодинамічного розрахунку енергетичних потреб замість методу грошей. Тобто технократичні ідеї узагальнюються до рівня загальносуспільних та загальнодержавних.
Відгомін цих ідей ви можете знайти навіть сьогодні у відомій концепції ресурсно-орієнтованої економіки (проект «Венера») Жака Фреско. Критика цієї сучасної концепції Фреско та ж сама, що і концепції «Технат» — спрощеність уявлень про людське існування до винятково екномістичного технократичного існування.
Проект «Венера» є продуктом того самого споживацького суспільства, яке критикує Жак Фреско. Сумна критика щодо Фреско полягає в наступного — мало критикувати споживацьке суспільство, потрібно зробити так, щоб установки мислення та самі уявлення в проектах, що намагаються подолати його проблеми, перестали бути споживацькими.
В СРСР з початку ХХ століття цей напрямок розвивається на принципово інших — ширших засадах. Як би ми не критикували марксизм, але він у своєму засновку був гуманітократичним баченням світу.
Технократія в СРСР була представлена не стільки планом ГОЕЛРО чи п’ятирічними планами, як це обмежено (і фактично помилково) говориться в російській Вікіпедії. Технократія в СРСР з’являлася у тісному поєднання з гуманітократією.
Гуманітократія є такий спосіб владарювання, за якого гуманітарним знанням надається переважного значення. Гуманітократія вирішує проблеми наступного змісту: навіщо нам бути разом; як ми можемо забезпечити солідарний розвиток (зрівноважений розвиток усіх, а не окремих груп); які смисли життя можуть бути визнані як легітимні, а які ні; яка перспектива є позитивною, яка є негативною, а що перспективи не має зовсім; на яких засадах соціальні групи можуть бути об’єднані у країни чи навіть у єдине людство.
Основою технократично-гуманітаристичного уявлення про владу стала наукова та організаційна робота російського вченого, доля якого пов’язана з Україною, — Володимира Івановича Вернадського.
Мова йде про КЕПС (КПВС) — комісію з вивчення природніх виробничих сил. Концепт, який був базований на вивченні природніх виробничих сил в СРСР визрів у справжній технократичний комплекс, тобто дуже швидко почав розглядати також і штучні виробничі сили.
Основою підходу Вернадського стало поєднання технократичного (природній та виробничий аспект) та гуманітарного змістів в концепції ноосфери:
«1) розселення Homo sapiens по всій поверхні планети і його перемога в змаганні з іншими біологічними видами;
2) розвиток всепланетних систем зв’язку, створення єдиної для людства інформаційної системи;
3) відкриття таких нових джерел енергії, як атомна, після чого діяльність людини стає важливою геологічною силою;
4) перемога демократій і доступ до управління широких народних мас;
5) все більш широке залучення людей до занять наукою, що також робить людство геологічною силою.»
Сьогодні в Росії КЕПС після розпаду СРСР перетворено на СОПС (РАПС) — раду з вивченням продуктивних сил. Основними принципами його роботи є:
«Уміння планувати на рівні «територіально-виробничий комплекс — регіон — країна».
Комплексне використання природних ресурсів.
Виробничі ланцюжки вибудовуються в енерго-виробничі цикли, які об’єднують десятки підприємств (організаційний аналог — холдинги, науковий — кластери).
Залучення до досліджень учених різних спеціальностей, що дає більш ефективний результат за рахунок комплексного вирішення проблеми.»
Отже, на відміну від західного суто технократичного підходу, підхід СРСР був більш належним до цивілізаційного змісту, більш масштабним і більш всеохопним.
Але найголовніше, СРСР спочатку намагався, хоч б концептуально і чисто теоретично, поєднувати технократію з гуманітократією.
Необхідність подолання обмеженості технократичного підходу розумів ще Платон, пропонуючи принципово протилежну концепцію. Платон бачить три основні класи — виробники, воїни та правителі. Виробники зі своїми особливими чеснотами об’єднуються в державу. Воїни з’являються через наявність конфліктів держав. Військова влада зазвичай породжує тімократію, яка переходить в олігархію (книга 8) Правителі-філософи створюють стабільність держави (книга 5).
Тобто Платон виходить з того, що правитель не має свого технократичного знання (чи може від нього абстрагуватися) і в принципі може бути всезагальним філософським розумом для управління державою. Маркс пішов ще далі — він вважав, що управління державою можуть здійснювати робітники через свою пролетарську партію. Ленін при цьому вважав, що навіть кухарка може управляти державою.
Практика існування СРСР та розгорнута в 1940-ві роки ХХ століття революція менеджерів на Заході довели зовсім протилежне. Виробники, воїни та менеджери мають свої різні техніки та технології. Як виробники мають засвоювати основи військових та менеджерських компетенцій, так і менеджери мають знати основи виробничих та військових компетенцій.
Жодні технократичні знання, особливо в ситуації економічної, політичної, соціальної чи, особливо, загальноцивілізаційної кризи, не можуть дати відповідь на ті чи інші виклики та проблеми.
Водночас і гуманітократія (платонівська ідея правителів-філософів) сама по собі є такою ж обмеженою без врахування технократії.
Технократичне спрощення марксизму здійснюють більшовики в Росії. Ленін сконцетрував це у відомій фразі «Комунізм це радянська влад плюс електрифікація всієї країни» (Московська губернська конфереція ВКП(б) 1920).
Радянська влада як гуманітократія мала бути доповнена електрифікацією як технократією. Водночас Сталін в ході репресій знищує всіх партійців, які стояли на позиції гуманітократії, залишаючи в живих зрозумілих йому партійців-технократів. Через деякий час гострослови зафіксували цей процес технократизації більшовиків у переробці фрази: «Електрифікація є комунізм мінус радянська влада».
Гуманітократія в СРСР існувала до сталінських репресій. Друга світова війна змусила ВКП(б) частково переглянути свій погляд на управління державою. Самої по собі марксистсько-ленінської ідеології виявилося не досить, що забезпечити чисто технократичний прорив для нарощування військової потужності СРСР.
Сталінізм знищує гуманітократичний пафос марксизму. Зрештою всі згадані гуманітократичні спроби Вернадського виродилися в тотальне торжество технократії в СРСР — Госплан і технократичне Політбюро, яке зрештою забуло, навіщо взагалі починався проект соціалізму в СРСР.
Торжеству технократії сприяла середина ХХ століття: 1) Друга світова війна; 2) Поява ядерної зброї; 3) Науково-технічний прогрес, який суттєво і невпізнавано змінив світ Заходу і світ СРСР. Технократи завойовують прихильність, гуманітократи потерпають від поразки.
Відповіді на ці виклики виводять на перше місце технократів — «фізиків», від яких буквально залежало саме виживання СРСР.
Цікаво, що дискусія між технократами та гуманітократами відбулася в СРСР в 60-ті роки ХХ століття як дискусія «фізиків» та «ліриків». «Фізики» тоді перемогли в тій дискусії. Наслідок цієї перемоги — неспроможність технократичних радянських правителів справитися з проблемами держави, які лежать не у технократичній сфері, призвела до розпаду СРСР.
Виродження технократії на Заході протягом другої половини ХХ століття відбувалося через виникнення псевдонаукового руху — екологічної есхатології. Це сталося завдяки Римському клубу.
Процитую абзац про основні ідеї Римського клубу зі своєї роботи «Теореми людства»: «…між націями зростає культурний, економічний і технологічний розрив, населення планети зростає, ресурси планети обмежені. Щоб домогтися вирішення цих проблем необхідно посилення діалогу між народами (формальна установка на комунікацію) і загальне розуміння проблем (загальний ворог) — вичерпання ресурсів і забруднення навколишнього середовища.
При цьому формується помилкова формальна розумова установка — екологічний підхід як обмеження виробничої діяльності і помилкова мотивація — самообмеження людства.
Помилка Римського клубу — не в якійсь з цих ідей, а в способі пред’явлення розумової установки — самообмеження людства. Питання про принципові загальнолюдських інноваціях (цивілізаційних, культурних, соціальних, економічних і політичних) в рамках Римського клубу так і не був поставлені».
Хоча самі по собі констатації проблем розвитку людської цивілізації Римським клубом були сформульовані достатньо інноваційно і цікаво, пропозиції вирішення цих проблем були чисто технократичними. Сьогодні Римський клуб так і залишився технократичною спробою подолання технократичних проблем.
В рамках технократичного підходу неможливо подолати обмеження цього підходу. Інакше кажучи — неможливо розробити таку техніку чи технологію, яка би долала фундаментальні обмеження техніки чи технології.
Технократія заполоняє філософію — технократичний підхід до світу в постмодернізмі-постструктуралізмі (мовні та структуралістські технології з забороною на дослідження фундаментальних засновків) на Заході та методики та техніки діяльності в системомиследіяльнісній методології в СРСР. Філософи-гуманітократи (Альберт Швейцер чи Мераб Мамардашвілі) не мають великого впливу на суспільну свідомість.
Розвиваючи хайдегерівський підхід, можна сказати наступне. Техніка є «постав» суті людини, тобто така позиція у вигляді інструментів, механізмів, способів, методів та процесних технологій, яку людина може роздивитися, оцінити і зрозуміти як свою суть (свої смисли, свої прагнення, свої перспективи) на рівні буття, тобто задля освоєння цілого світу. І цей «постав» неминуче створює не тільки дистанцію людини від техніки, але і сильне бажання освоїти, заволодіти нею.
Це заволодіння чи освоєння породжує технократію. Відтак опановувана техніка, будучи відчуженою від людини на «постав» і знову присвоєною в цьому «поставі», якраз і є технократією. Тобто технократія це не коли людина володіє технікою, а коли техніка володіє людиною в її бажанні використати техніку для освоєння світу.
В той же час, суть людини, відчужена від неї самої і знову присвоєна через владу над людьми, є гуманітократія. Привласнення людиною своєї суті неможливо лише безпосередньо (тобто лише в гуманітарному знанні), це привласнення має відбуватися також і через техніку (в природничо-технологічному знанні). Тобто привласнення (осягнення, осмислення, опанування) людської і технічної суті людини полягає у поєднанні технократії та гуманітократії.
Різні форми поєднання технократії та гуманітократії дають нам різні філософські концепти, між якими точиться і буде точитися концептуальна конкуренція. Ця конкуренція — в змістовному плані краща, ніж будь-яке обособлення технократії чи гуманітократії.
Гуманітократія, яка відкидає технократію, має дуже обмежену в історичному часі соціальну ефективність, так само як технократія, що відкидає гуманітократію. В цивілізаційному аспекті технократія та гуманітократія мають бути зрівноважені.
Гуманітократія сьогодні більш упосліджена, ніж технократія. Саме тому, гуманітаристика і гуманітократія як найбільш занедбані сьогодні, мають бути відновлені в своїх цивілізаційних функціях.
Нинішня світова криза — наслідок домінування технократів над гуманітократами. Водночас це стало можливим не стільки через сповільнення науково-технічного прогресу, скільки через упослідження гуманітократії по всьому світу впродовж останніх півстоліття. Загальносвітова тенденція посилення технократії призвела до появи транснаціональних олігархів, які скористалися і продовжують користатися з тенденції посилення технократії.
Гуманітократія без технократії це платонівські філософи-правителі, які в політичній практиці майже не зустрічаються. Технократія без гуманітократії породжує авторитаризм, тоталітаризм чи олігархію. Найкращими технократами завжди є олігархи, бо якби вони не були хорошими технократами, то ніколи б не отримали своє багатство і свій вплив на владу.
Отже концепцію технократії взяли по всьому світі на озброєння олігархи. Це не означає, що кожен технократ є олігархом чи обов’язково працює на олігарха. Це означає, що технократія за своїми мислительними установками дуже добре пристосована для використання олігархією.
Для демократичного загалу дуже важко розпізнати — де закінчується демократичне технознання і починається олігархічне технознання. Демократичний загал може розпізнати таку різницю дуже пізно — коли це знання вже реалізовано в конкретному олігархічному багатстві, що має сумнівне походження, та олігархічному впливі на політичну владу, що має нелегітимний статус.
Якщо технократичні знання громада має хоч якісь, то гуманітократичні знання здебільшого проходять повз її увагу — через традиційну нелюбов широкого загалу до філософії.
Якщо демократія чи автократія продукує олігархію повільно, то технократія продукує олігархію дуже швидко. Відтак «залізний закон олігархії» Міхельса потрібно уточнити — формою встановлення олігархії на рівні урядів практично завжди є технократія.
Суть технократії в тому, що вона вуалює (приховує) соціально-культурні та цивілізаційні аспекти влади, наголошуючи винятково на наявності технічно-технологічного знання. Технократи зазвичай дуже обмежено бачать, як можна подолати якісь соціальні негаразди.
Скажімо, без гуманітократії олігархія в принципі не може бути подолана. Але водночас це не означає обмеження технознань. Це означає принципово інше — поєднання технознань з гуманітаристикою.
Олігархію дуже часто розглядають з точки зору економіки чи політики. Але цього не те що недостатньо, це в принципі не дозволяє зрозуміти цивілізаційні аспекти олігархії.
В чому ж є цивілізаційні злочини олігархії?
1. Стимулювання примітивних мотивацій збагачення і споживання як провідних для цивілізації самим фактом свого існування і демонстрації свого життя, яке зрештою веде до зупинки цивілізаційного розвитку як такого (навіть за наявності зростання ВВП чи економіки як такої).
2. Блокування інновацій в суспільстві через ряд типових дій для олігархічного збагачення — а) доїння бюджетів та інфраструктури, як не залишає коштів для бюджетних інновацій; 2) створення олігополій і знищення конкурентного середовища в економіці; 3) пряме економічне обмеження середнього інноваційного бізнесу і блокування інноваційного підприємництва через патронування (кришування); 4) блокування політичних інновацій, які несуть загрозу олігполії; 5) обмеження громадських інновацій через підтримку плутократичного дискурсу в олігархічних ЗМІ.
3. Блокування вертикальної мобільності в економіці та політиці — в соціальному плані виграють тільки ті, хто служать олігархам.
4. Консервація політики, саботаж будь-яких реформ через корупцію урядів та правових систем через системне корумпування парламентів та урядів до такого стану, коли фактично депутати та міністри знаходяться на зарплатах у олігархів.
5. Руйнування правової системи до стану практично її повної відсутності, як от зараз в Україні.
6. Руйнування інфраструктур життєзабезпечення через їх невідновну експлуатацію (транспортної, житлозабезпечення, енергетичної). Занедбання і корумпування соціо-гуманітарних інфраструктур (освіта, наука, медицина, культура). Корумпування управляючих інфраструктур (адміністративної, інформаційної, військової).
7. Через податкову систему та систему тарифів створення розгалуженого соціального рабства: значна частина податків та велика доля тарифів потрапляє до олігархів, і цю систему неможливо викоренити — будь-які реформи лише відтворюють наявну систему рабської експлуатації олігархічною державою громадян.
8. Створення особливого соціо-культурного олігархічного дискурсу в ЗМІ та в громадській практиці («олігархи це добре», «нам потрібні технократи при владі», «деякі олігархи є патріотами» і т.д), який легітимізує олігархію.
9. Принципове нерозуміння та відкидання олігархами гуманітарного знання, що в кризові для них періоди призводить до їх неспроможності порозумітися між собою та порозумітися з громадою.
10. Зрештою в концептуальному сенсі — олігархи продовжують втримувати переважання технократії над гуманітократією в суспільстві, і саме це підриває їх владу, бо суспільство з часом завжди намагається відновити цю рівновагу.
Отже гасло «нам потрібен технократичний уряд» потрібно розглядати як гасло «нам потрібен олігархічний уряд», і ніяк інакше.
Технократія це щось значно більше, ніж вимога до якості індустріального менеджменту чи уряду. Технократія це також спосіб мислення, що виходить з вирішального значення техніки та технології для суспільного розвитку. Причому технократи традиційно взагалі уникають розмови про гуманітарні аспекти соціальних проблем. Найяскравішими представниками технократії є політтехнологи, представники економізму (економічного редукціонізму), психотехнологи і т.д.
Тепер давайте розглянемо позиції різних українських експертів з приводу олігархії, оскільки дискусія, яка розгорнулася на сторінках видання «Хвиля» в принципі проігнорована українським олігархічними ЗМІ.
Позиція Ігоря Тишкевича — «Не потрібно добивати українських олігархів». Відповідаю — з економістичної точки зору майбуть це так. А як же з точи зору соціальної?
У олігархів був шанс домовитися з українською громадою про поступовість їх деолігархізації та перехід до солідарної системи оподаткування та солідарної тарифної політики, до посилення впливу громадськості на владу. Олігархи втратили свій шанс, здійснивши олігархічний контрреволюційний переворот в Україні. Тому в плані соціальної справедливості не видно жодної причини, чому їх не потрібно добивати. Відтак — економістичний підхід до олігархії поза соціальним, політичним та культурним підходом не дозволяє нам в принципі нічого розуміти про олігархію.
Більше того, добивати потрібно не якихось олігархів як фізичних чи юридичних осіб. Мова йде про те, що потрібно розглядати олігархів як олігополію, тобто як складну цивілізаційну модель суспільства, яка підлягає знищенню. В цьому сенсі ця модель має бути знищена в тих засновках, які тут вище сформулювані. Про долю самих олігархів персонально суспільство піклуватися не має — вони розумні і хитрі, вони знову пристосуються до нової моделі.
Тут важлива модальність — ми олігархів не маємо жаліти чи дбати про них. Ми маємо дбати про смисли та перспективи суспільства як цивілізації.
Позиція групи «Прогресивний капіталізм» базується на обговоренні технічного завдання на деолігархізацію, основні цілі якого в політичній сфері сформульовані мною (вони посилаються на мої тези). Але я не говорив, що політичні цілі щодо олігархії це вичерпний перелік цілей.
Технічне завдання деолігархізації можна обговорювати. Але не в олігархічних ЗМІ, не в Парламенті і не в Уряді. Тоді виникає питання — де це можна робити.
Позиція цієї групи є технократичною спробою подолання олігархії. Водночас чисто технічного (чи технократичного) завдання на деолігархізацію недостатньо — має бути ще й гуманітарне завдання.
Позиція Валерія Пекаря — критиканська щодо більшості тез деолігархізації (хто це буде робити, де взяти критерії і т.д.), і обмежено конструктивна в контексті його власної ідеї: олігархів можна викинути з політики через вибори за новим законом, тобто через поступову люстрацію правлячого класу. В сформульованому мною переліку злочинів олігархії це частково вирішує лише четверту проблему. А як же вирішення решти проблем? Власне позиція Пекаря є теж дуже технократичною.
Головні мої послання до колег є спробою зрівноважити їх технократичний підхід гуманітократичним.
1. Олігархія не є простою, і прості рецепти її подолання ніколи не будуть ефективними. Тобто олігархію неможливо подолати ні окремо в економіці, ні навіть окремо в політиці, коли відсутні гуманітократичний дискурс і цивілізаційна позиція такого подолання. Олігархію можна долати одночасно в усіх сферах — в гуманітократично-технократичному мисленні, в соціальній сфері, в культурній сфері, в політичній сфері, в економічній сфері, в правовій сфері. Тобто олігархію в принципі неможливо подолати технократично — там вони можуть нескінченно раціонально відстоювати свою корисність. Олігархію можна подолати лише в гуманітократичному дискурсі.
2. Такий гуманітократичний дискурс можуть створити інтелектуали-експерти, якщо вони самі не перебувають на службі у олігархів і не намагаються шукати простих відповідей. Допоки інтелектуали-гуманітократи лишаються маргіналами в суспільстві, вони не будуть творити смисл та перспективу в олігархічній державі.
3. Олігархію можна подолати лише за умови публічно зламу соціо-культурного дискурсу в олігархічних ЗМІ, за широкої підтримки громадськості як безпосередньо, так і в соціальних мережах Інтернет. Гуманітократія має стати легітимною не тільки в віртуальних соціальних мережах, але і в актуальному суспільстві, вона також має стати шанованою на ТБ.
4. Вихід з замкненого кола «олігархічний Парламент, олігархічний Уряд, олігархічні Прокуратура та Суд не дозволяють подолати олігархію» можливий через поступову люстрацію — перевибори Парламенту щодва роки, відмова від концепції «технократичного (олігархічного) Уряду», тотальна люстрація правової сфери (де потрібні нові професіонали, принципово не знайомі з корупцією, тобто омолодження права в країні).
Отже потрібно формувати суспільну орієнтацію на довготривалий процес — прихід до влади достойних гуманітократів, які б доповнили обмежене та заангажоване бачення світу технократами і поступово могли б проводити деолігархізацію в державі.
Задля цього в публічному дискурсі в Україні мають бути розгорнуті гуманітарні аспекти революції. Як бачимо, технократи з продовженням революції в Україні не справляються.