Сергій Дацюк Філософ

НАРИСИ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ: ХРОНОТОПІЯ

12 серпня 2014, 12:00

Хронотопія це концептуальний зв'язок простору та часу всередині деякої колективної ідентичності, що зберігається тривалий період історичного часу.

Суть України хронотопічно може бути означена як концептуалізація часопропросторової динаміки порубіжної для Європи та Азії країни в геополітичних рамках Карпати – Чорне море – Дике Поле.

Водночас хронотопія це неполітична концепція. Тобто до хронотопії не відноситься ні геополітика, ні хронополітика. Хронотопія є глибинним планом концептуального бачення часопростору тією чи іншою спільнотою, в даному випадку – українською громадою.

Хронологічна частина хронотопії України (ідентифікація України в часі)

Важливий елемент хронотопічної структури – постійна періодична зміна геополітичної орієнтації жителями території України і пов'язані з цим процеси: роздроблення і шматування (належність до різних геополітичних утворень) території, а також періодично виникаючі руїни (економічні, політичні, соціальні та культурні).

Давайте подивимось на таблицю змін геополітичної орієнтації України. Вона складена на основі підходів, випрацюваних у роботах "Перспективи українства" та "Історія проривів".

Отже Україна має п'ять чітких періодів різних геополітичних орієнтацій, кожен з яких закінчувався руїною. В 2014-му році ми переживаємо шосту зміну геополітичної орієнтації, що супроводжується шостою руїною.

Коли деякі представники Росії говорять про те, що Україна це недодержава, то вони мають на увазі саме цей аспект.

Водночас неможливо уявити, яка б держава в такій геополітичній ситуації могла б проіснувати цілісною. Гідне подиву те, що Україна незалежно від тих чи інших геополітичних зсувів постійно відроджувалась.

Причому саме цей подив і варто досліджувати. Відтак головна проблема української хронотопії полягає у наступному – через що і завдяки чому Україна відроджується після всіх своїх руїн. І от саме хронологічний зміст цієї проблеми є найбільш цікавий.

Українська національна держава як політичний проект, виникає в історичних творах М.С.Грушевського. Більше того, саме Грушевський започатковує хронотопічну структуру України і цим самим в теоретичному сенсі породжує теоретичне уявлення про Україну як територіально-історичну колективність. Тобто колективна ідентичність України значною мірою спирається на історію Грушевського.

Така концептуалізація української держави через її історію закріпила викривлення в українській ідентичності – Україна це її минуле. Тобто в українській хронотопії домінує ретрохронотопія. Більшовики Росії, що запропонували в свій час марксистсько-ленінську футурохронотопію, змогли домінувати над ретрохронотопією України в часи діяльності Грушевського, і отримали тим самим політичну перевагу. Відтак без української футурохронотопії, яка традиційно є слабкою в Україні, колективна ідентичність українців неспроможна існувати самостійно.

Володимир Винниченко у своєму "Щоденнику" (Т. 1: 1911-1920. – С. 285) писав: "Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування." Тобто українська історія є психотравматичною для будь-якого українця, що її читає та обмислює.

Психотравма української історії призводить до ще одного викривлення хронотопічної структури колективної ідентичності, що відбувається уже в самій історичній пам'яті народу – виокремлення тих чи інших історичних періодів в історії України, які комфортні для народної пам'яті, тобто згадка про які не травмує психіку народу і дозволяє йому відчувати свою гідність та самоповагу. Це періоди Русі, Козацької Доби і Розстріляного Відродження. Українці дуже не люблять згадувати період між Руссю та Козацькою Добою (за винятком Галицько-Волинського князівства часів Данила Галицького), а також період після знищення Запорізької Січі. Такий підхід до своєї часопросторової (хронотопічної) ідентичності можна назвати хронологічною акцентуацією історії.

Саме руїни прирікають цілий народ на тривалу неможливість реалізації народу в політичній організації свого хроносу і топосу. Тому руїни України це тільки руїна економічна, політична, культурна та соціальна, а руїна саме хронотопії – аберація ідентичності.

І в такому розумінні українцям потрібно поступово позбавлятися безлічі хронологічних акцентуацій історії та домінування ретрохронотопії. Відхід України від Росії 2014 року і її переорієнтація на Європу означають необхідність не просто переписати історію, а створити новий історичний наратив, в якому історія не буде ділитися між Росією та Європою, а буде проекцією перспективи, яка не має геополітичних конотацій. Так само необхідно поставити питання про неправомірність використання топоніму "Русь" Росією і про знищення розподілу на Київську Русь та Московську Русь, про позбавлення міжнародної легітимації замовчування цілих історичних періодів української та російської історій і т.д.

Можна обережно виказати гіпотезу, що всередині української колективної ідентичності існує суттєве зміщення – від хронотопії до сакралізації. Це можна означити як принцип компенсації хронотопії через сакралізацію. Тобто оскільки простір та час української ідентичності постійно руйнується, то базовою структурою для збереження ідентичності стає сакралізація: цінності та міфи, пісні, казки, тобто здебільшого елементи сакралізації, які живлять мову і надають її особливого статусу.

Стратегічна еліта в нетривалі періоди розвитку рідко встигала народитися в Україні. Здебільшого українська еліта впродовж української історії нестратегічна, жадібна і злодійкувата. Водночас є винятки. Русь започаткувала стратегічні традиції України, а українська еліта на чолі з Петром Сагайдачним, Петром Могилою та Богданом Хмельницьким її продовжили. Саме під час найбільш відомої Руїни (1657-1687) українська еліта змогла створити Києво-Могилянську Академію і започаткувати стратегічне регіональне лідерство України, що трималось всередині Російської імперії аж до Полтавської битви (до трагічної поразки Івана Мазепи – 1709).

Водночас поява Незалежної України в 1991 році не призвела до жодного стратегічного проекту, що мав би ознаки футурохронотопії. Українська еліта в ці часи аж надто захопилася ретрохронотопією. Все, на що спромоглася українська еліта, це відродити старий проект Києво-Могилянської Академії (НАУКМА). Цей проект досі не призвів до створення української філософії, до рефлексії часопростору України, до розуміння її місця в світі і бачення її перспектив. Результатом цієї епігонської дії української еліти стала нерефлексивно здійснена європейська переорієнтація України, що і призвело до війни 2014 року.

Філософія України щодо подій, території та часу геніально виражена Остапом Вишнею в своїй новелі "Чухраїнці". Українська футурохронотопія – "якось то воно буде", українська ретрохронотопія – "я так і знав". Тобто українці не рефлексують щодо майбутнього ("якось то воно буде"), а коли негативне майбутнє раптом і зовсім несподівано станеться, то виявляється, що ми вже готові до нього інтуїтивно ("я так і знав").

Густав Водічка у своєму відомому есеї "Україна – батьківщина замріяних янголів" говорить, що Україна "поза подіями і часом". Це означає низький рівень філософської рефлексії українців над своїм історичним буттям. Українська історія є, а української історіософії нема. Це можна розглядати як ще один важливий елемент хронотопічної структури.

Українська нірвана, про яку пише Густав Водічка, значно ширша від індивідуальних буддійських практик, бо вона основана вочевидь на народній інтуїції значущості цієї всенародної нірвани для виживання. Українці мислять так – раз ми нічого не можемо вдіяти зі своїм унікальним геополітичним положенням, як періодично шматує Україну і прирікає її на руїну, ми можемо перебувати у неперервній прострації, яка дуже схожа на атараксію (незворушність мудреця в древньогрецькій традиції) чи медитацію ("дхяна" в буддизмі), проте не є ні тим, ні іншим.

Екзистенційна прострація як відсутність рефлексії та медитації це теж є спосіб буття поза часом та простором, який дозволяє періодично виринати з нірвани, повертатися до часопросторових уявлень і здійснювати значимі події.

Хронотопія України на дозволила розгорнутися історії в філософію, як це сталося, наприклад, у Німеччині чи Франції (історицизм). Не несе вона в собі також тієї агресивної територіальної експансивності, яку вона має в Росії.

Нерефлексивність, переважання ретрохронотопії над футурохронотопією, відсутність визначеності у футурохронотопії, психотравма від історії, негативна інтуїція щодо майбутнього та екзистенційна прострація є основами хронологічного шаблону ідентифікації українця.

Топологічна частина хронотопії (ідентифікація України в просторі)

Топологічна частина хронотопії в Україні слабко прив'язана до території, оскільки вона протягом всієї української історії змінювалась надзвичайно динамічно.

Русь (Україна) виникає на торговому шляху "із варяг у греки". Цей шлях поєднував скандинавські країни з Візантійською імперією і відтак був зовнішньою для Русі функцією. Цей шлях був актуальним з кінця IX – початку X століть і аж до 1204 року, коли хрестоносці руйнують Константинополь. В цьому сенсі Русь (Україна) виникає як функція навколоімперського торгового шляху, і цю травму свого народження вона зберігає до сьогодні. Русь (Україна) в своїй ідентичності має торгашеський елемент виникнення. При цьому пасіонарність варягів та хазарський вплив навряд чи були системостворюючими.

Геополітика України між Європою, Туреччиною (Візантією) та Росією (що виникає пізніше Русі), з одного боку, гарантувала існування її простору впродовж тривалого історичного періоду, а з іншого боку, породжувала катастрофічну динаміку зміни її території та імперської приналежності.

Давайте подивимось на зміну території України, яка в Вікіпедії подана у зручній таблиці.



Таке шматування території невластиве більше жодній європейській країні.

В українському гімні в редакції до 2003 року є відомі слова "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону; В ріднім краю панувати не дамо нікому". Ці слова означають три важливі речі: 1) фіксацію територіальних меж України в народному уявленні (через річки); 2) усвідомлення періодичної необхідності захищати свою територію у кривавому бої; 3) постійне намагання інших країн панувати в Україні, якому так само постійно необхідно опиратися. В такому уявленні геть відсутній будь-який імперський контекст, узагальнюючи який можна сказати: найкращий спосіб захисту території це територіальна експансія. У виборі між експансією і обороною, Україна традиційно вибирає оборону.

Історична доля України – руйнуватись та відроджуватись в територіальному ареалі свого буття. Українці, століттями практикувались в цьому і досягли неабиякого успіху. Така топологічна стратегія може бути означена як інпансія (інпансивність), тобто готовність підпорядковуватися іншим імперіям геополітично, жертвуючи, якщо потрібно, цілісністю території, зазнаючи інших культурних впливів аж до небезпеки повної втрати колективної ідентичності.

Топологічний зміст (частина хронотопії) української ідентичності можна означити у стійкій тезі: "Моя хата скраю (я нічого не знаю) ". Ця тези є вираженням просторової стратегії українців. "Моя хата скраю" тому, що концентровані громади зазвичай руйнуються геополітичними процесами. Долучення до концентрованої громади означає ризик для українця потрапити в руїну, де живими лишаються лише ті, у кого "хата скраю". В цій же тезі звучить розуміння небезпечності будь-якої публічності у її інституційному вигляді, тобто у вигляді держави.

Продовження цієї тези ("я нічого не знаю") означає відмову від знання, від рефлексії. В Україні рефлексія є не тільки повсякчас болючою, але і смертельно небезпечною. Щоб зрозуміти її, сучаснику-українцю варто звернути увагу на своє відчуття щодо окупованого Росією в 2014 році Криму – територія наша, але ми нічого не можемо вдіяти, щоб відвоювати її у загарбника.

Підхід "моя хата скраю" можна назвати – розділеною публічністю території в українській ідентичності. Широке застосування парканів в Україні є чітким проявом двох аспектів такого відношення до території – перебування на ній як публічній і водночас від'єднання парканом від інших, хто спільно проживає на території. Тобто кожен ніби на публічній території, але відокремлений від інших.

Розділена публічність території прямо пов'язана з хронологічною акцентуацією історії, про яку говорилося раніше. Ці узагальнення означають сепарацію хронотопії або дискретну хронотопію – українцю набагато легше осягнути часткове (приватне), ніж загальне (публічне). В той час як росіянинові легше осягнути загальне (публічне), ніж часткове (приватне). При цьому німець чи француз однаково добре розуміє і те, і інше.

Той же принцип породжує різницю між різними способами освоєння території – в Україні господарське освоєння території домінує над політичним її освоєнням. Господарське освоєння території здійснюють роди і громади, і роблять це добре, а політичне освоєння території здійснює еліта, і повсякчас робить це погано.

Політика території України впродовж останнього століття була осмислена теоретично в концептах геополітики. Сама по собі геополітика не є топологічною складовою хронотопії. Водночас її концептуалізації на рівні часопростору можуть ставати такими складовими.

В роботі 1919 року про Хартленд Маккіндер вводить уявлення про "стратегічний Хартленд", в територію якого були включені басейн Чорного і Балтійського морів, тобто Україна. Відтак Маккіндер сформулював стратегічний принцип тогочасної геополітики: "Хто контролює Східну Європу, той керує Хартлендом; хто контролює Хартленд, той керує Світовим островом; хто контролює Світовий острів, той керує Світом".

Навіть в Другій світовій війні цей принцип Маккідера майже не працював, оскільки з'явилася нова геополітична вісь – США. Але архаїзація Росії на початку XXI століття, її прихильність до євразійства і цієї старої концепції Маккіндера породили ситуацію 2014 року, коли Україна стала не просто геополітичним центром світу, а головним призом світової політики. В 2014 році питання стоїть так – кому дістанеться Україна (США чи Росії), той і буде мати шанс контролювати Світ. Водночас для української ідентичності архаїзація Росією світу до геополітичних уявлень першої половини ХХ століття виступає як геополітична індукція. Інакше кажучи, українці мають індуковані (навіяні, нав'язані) геополітичні уявлення всередині хронотопії своєї ідентичності.

Саме в такому протистоянні за всі роки часів незалежності України 1991-2014 вже вкотре за історію набуло значення явище, яке називається "торгівля еліти геополітичною орієнтацією своєї країни". В цьому хронотопічному явищі означений вище торгашеський елемент виникнення України (її родова травма) наклався на найважливіший елемент її хронотопічної структури – постійну періодичну зміну геополітичної орієнтації. Така торгівля геополітичною орієнтацією країни є найбільшою проблемою хронотопічної структури української колективної ідентичності.

Українська еліта впродовж незалежності України (1991-2014) розкрадала народні багатства. Одна частина української еліти вивозила награбоване до Росії у вигляді поповнення російських банківських рахунків, готівкових грошей, золота та коштовностей, що перетинали україно-російський кордон. Водночас інша частина української еліти брала кредити від західних структур, заганяючи країну у боргову кабалу. Вкрадені і вивезені в Росію гроші використовувалися для оплати найманців і закупівлі зброї у сепаратистській війні на Сході Україні. А західні кредити використовувалися для забезпечення армії, яка воювала з цими сепаратистами. Тобто Україна фактично оплатила війну з обох боків – і сепаратистів і патріотів. Цей курйоз можна розглядати як плату, яку український народ має заплатити за свою нестратегічну, жадібну і злодійкувату еліту.

Періодичний занепад та відродження України створили унікальну структуру громадянського суспільства, народ та культура якого може виживати без держави чи всередині чужої держави і фактично без еліти. В Україні суспільство важливіше за державу, тому що держава повсякчас або чужа, або своя злодійкувата і корумпована. В Україні також розум громади сильніший за розум еліти, бо та повсякчас займається лише збагаченням і захистом мови та культури.

Відтак справжня політика в Україні відбувається не в публічному просторі інститутів держави, а в публічному просторі громади. З такої ситуації походить "Майдан" як спосіб, перш за все, хронотопічної публічної роботи громади з історією та територією, від якої відмовляється еліта – "на майдані коло церкви революція іде" (Павло Тичина). "Майдан" – явище громадянської компенсації недолугості української еліти, яка повсякчас в періоди незмінної геополітичної орієнтації не встигає оформитися та досягнути рівня колективної філософської рефлексії і в такій якості попрацювати на українську громаду. "Майдан" займається радикальним (часто кривавим) вирішенням публічною громадою тих завдань історичного порядку, які зазвичай в інших країнах здійснює еліта, причому здебільшого малопублічно і поступово.

Майдан зазвичай є реакцією на дії української еліти, яка повсякчас не готова не тільки до зміни геополітичної орієнтації, але і до соціальних перетворень. Майдан-2004 і Майдан-2013-2014 стали наслідком болючого і неприємного викривлення в українській хронотопії, яке здійснювалося українською елітою в ході зміни геополітичної орієнтації.

Отже інпасивність, роздільність публічної території, домінування господарського освоєння території над її політичним освоєнням, геополітична індукція, торгівля еліти геополітичною орієнтацією та Майдан є основами топологічного шаблону ідентифікації українця.

Синхронотопія

Колективна ідентичність як самототожна поіменована зв'язність та єдність самоусвідомлення деякої спільноти через самоасоціації виступає як синхронія (зв'язність часу), синтопія (зв'язність простору/території) та синхронотопія (концептуальна зв'язність часопростору) – в конкретному випадку хронотопії української ідентичності.

Синхронія в будь-якій спільноті здійснюється через історію (зв'язність теперішнього через минуле), новини (зв'язність через опис подій теперішнього) та футурологію (зв'язність теперішнього через майбутнє). В українській ідентичності є сильна зв'язність через історію (традиція Грушевського), слабка та локальна зв'язність через новини (українські новини є винятково місцевими, не європейськими і тим більше не світовими) і майже зовсім відсутня зв'язність через футурологію (футурохронотопії нема).

Синтопія в будь-якій спільноті є зв'язність простору (території країни, території світу та космічного простору). В Україні переважає інпансивна локально-територіальна синтопія, тобто зв'язність території України не є експансивною, є винятково локальною та ще й з регіональними розривами (поділ країни на Захід, Південь, Схід та Центр). Глобальна зв'язність слабко присутня. Космічна зв'язність відсутня (хоча для неї всі є передумови в плані наявності в країні ракетної галузі промисловості). В світі є країни, як не можуть літати в космос і не літають. Є такі, що можуть літати і літають. Україна єдина країна в світі, яка має можливість здійснювати пілотовані польоти в космос, але не здійснює.

В інституційному плані зв'язність забезпечується різними структурами. Синхронію спільноти забезпечує сім'я (зв'язок поколінь, часів та традицій через виховання) та освіта. Синтопію забезпечує держава і громада. Синхронотопію забезпечує місто. Міста переживають безліч держав і виконують функцію хронотопічної зв'язності історії на цивілізаційному рівні. Міста забезпечують синхронію і синтопію у їх взаємодії.

Скандинавська назва Русі – Гардарика (країна міст) означає потужну ідентичність України, яка нажаль, втрачена в контексті нинішньої української ідентичності, коли замість "сім'ї", "освіти", "громади" і "міста" українській ідентичності була нав'язана домінуюча ідентичність "держави". Країна не є держава. Країна завжди, і сьогодні також, може розглядатися як мережа міст. Гардарика це означення України в синхронотопії її колективної ідентичності через мережу міст.

Водночас міста зберігають синхронотопію чужих імперій, в яких вони існували і впливу яких зазнавали. І так сталося, що аутентична хронотопія зберігається саме в селах. Цей розрив є серйозною проблемою ідентичності України. Освоєння хронотопії міст у взаємозв'язку з хронотопією сіл є викликом української ідентичності.

Здійснювати синхронотопію в будь-якій спільноті зобов'язана еліта. Коли вона цього не робить, як говорилось вище, виникає Майдан. Суть Майдану у тому, що він робить компенсаторну щодо еліти роботу – здійснює синхронізацію України зі світом (Майдан в актуальній дії перетворень країни привертає увагу світу і тим самим синхронізує Україну і світ) і виробляє внутрішню синтопізацію (творення зв'язності країни буквально – через побудову моделі країни на площі в центрі Києва та влаштування безпосередньої комунікації). Майдан є концентрована у часі та просторі синхронотопія країни, яка її революціонізує.

Майдан актуалізував нові цінності, які ще належить осмислити українській еліті. В цьому сенсі Майдан зумовлює перегляд сакралізації України. Водночас сакралізувати сам Майдан, надавати йому змісту чогось на зразок нерелігійної реформації – є помилкою. Майдан може лише тимчасово і локально відтворити хронотопічну зв'язність країни. Але потім цю роботу на філософськи-рефлексивному та стратегічному рівні має продовжувати нова еліта, що постає з революції. Якщо нова еліта відмовляється це робити, Майдан може знову повернутися і виконати свою роботу ще раз, але не декілька разів підряд.

Майдан не вічний. Майдан не всеохопний. Майдан це концентрат, але ніхто не може довго використовувати концентрати. Якщо Майдан не чутливий до просування інноваційно спроможної еліти, він вмирає разом з країною. Якщо у якомусь вигляді еліта країни ще жива, то Майдан може її стимулювати до виконання своїх функцій. А якщо еліта вся вже мертва і продовжує дбати лише про збагачення, то країна руйнується разом з Майданом.

Якщо Майдан є умовою синхронотопії, то найбільш часто використовуваним ресурсом десинхронотопії країни (розірванням зв'язків часів, територій та часу і простору України) є війна. Майдан збирає час і простір країни докупи, а війна розбирає все це на частини.

Війну не варто розглядати лише як руйнування країни. Якщо вже так сталось, що війни не уникнути, то війну можна використати як масштабний конструктор майбутнього. Війни України можуть стати її перевагою, якщо навчитися не тільки воювати на війні, але і перетворювати країну під час війни.

Посилення української синхронотопії можливо лише завдяки наполегливій роботі всієї української спільноти, яка стимулює до цього еліту. Це надважке завдання для перетворення хронотопії ідентичності. З ним не впораються якісь окремі філософи, клуби чи творчі групи.

Україна є не те, чим вона є. Україна є те, чим вона має стати. Україна має стати мережею самоуправних громад, де уявлення про майбутнє є важливішими за травматичну історію.