Умови існування філософії в країні, позиція української офіційної
філософії, існування української філософії без розвитку та повернення
до фундаментальних засад і переосмислення їх задля зміни ситуації.
Умови існування філософії в країні
Філософія
потрібна не завжди і не всім. Коли традиційні мотивації є доволі
сильні, досягнення цих мотивацій є здійсненним через докладання
звичайних зусиль, а кризи є рідкісним явищем, тоді філософія це лише
спосіб проведення дозвілля. Філософія мало потрібна людям, коли у них
все гаразд, причому оце "гаразд" ще і визначається традиційним
світобаченням. Філософія стає критично необхідною, коли людство чи
якась його частина заходить у глухий кут. Тоді філософія раптом стає
потрібною для подолання проблем, але згодом, виконавши свою місію, вона
знов стає не потрібною. Філософія також буває потрібною протягом
тривалого часу, коли є така традиція: коли суспільство живе свідомо,
коли воно постійно ставить собі цілі цивілізаційного та культурного
розвитку, а не інструментальні цілі економічного зростання.
Разом
з тим навіть тимчасова критична потрібність філософії не означає однак
її обов'язкового виникнення в тій чи іншій країні. Країни, які весь час
або довгий час в своїй історії періодично не встигали досягати розвитку
філософії, змушені паразитувати на чужих філософських досягненнях.
Філософія як духовна потуга в таких країнах може повністю витіснятися
релігійною та мистецькою духовними практиками, рідше – винятково
дослідницькою науковою діяльністю, що однак не дозволяє такій спільноті
створювати власні теоретичні концепти.
В країнах, що протягом
своєї історії не мали масштабної духовної роботи, філософія завжди
невчасна. По-перше, вона там не потрібна державі, якщо держава не
перетворює її на ідеологію. По-друге, вона там зовсім не потрібна
бізнесу, якщо її неможливо продавати, тобто якщо вона не є популярною,
масовою, якщо вона не перетворюється на філософську есеїстику чи
публіцистику. Філософія там не потрібна простим людям, які вважають її
заумним занудством.
При цьому формально філософія в таких
країнах може існувати – у вигляді філософських інститутів та викладання
у вищих учбових закладах. Але така інституційна чи академічна філософія
без наявності прихильного ставлення
до філософії як цінності всього суспільства буде завжди неспроможна до
розвитку. Навіть наявність в тій чи іншій мірі розвинутої науки не
означає існування розвинутої філософії.
Тому можливість в
Україні розвитку філософії жорстко пов'язана з активною участю у
цивілізаційному розвитку, в спробах прийняти виклики
загальноцивілізаційної кризи. Така участь можлива лише за умови
постановки в філософії дуже амбітного та масштабного завдання –
створення нової онтології, тобто здійснення фундаментальної
реонтологізації з новими вимогами до такої онтологічної теорії: ще
більша простота онтологічних одиниць, це більш складні схеми їх збірки,
багаторівневий характер онтології, здатність виражати набагато більший
набір ситуацій, ніж це могли зробити попередні онтології.
Філософська
теорія – це те, необхідність чого завжди є під питанням доцільності,
здійсненність чого завжди є проблемним з точки зору можливості
розвитку. Філософська теорія існує рідко – не у всі часи в світі
взагалі, не у всіх країнах за весь час взагалі. Так виникає постановка
принципової проблеми – існування теорії як такої, а особливо –
філософської теорії – повинне мати чисто духовні засновки, а не якісь
практичні вимоги чи моральні імперативи. І тут ми попадаємо у замкнене
коло – відраза до філософії знищує духовний простір, відсутність
духовного простору знищує цінність філософії, а відтак дуже швидко – і
саму філософію. Це замкнене коло може розірвати загальносвітова криза –
але це не обов'язково відбудеться саме в нашій країні.
Позиція української офіційної філософії
Українські
філософські публіцистика та есеїстика, в яких важко знайти якусь одну
прихильність до світових філософських трендів, стали власним жанровим
мейнстримом спеціалізації в українській філософії. В ситуації
інтелектофобії в Україні філософські публіцистика та есеїстика є
надзвичайно важливими, оскільки вони створюють або знищують умови для
розвитку філософії. Давайте коротко поглянемо на ці умови.
Впродовж
останніх років представники офіційної філософії, працівники інституту
філософії НАН України, спричинилися до написання двох важливих книг:
Мирослав Попович – "Червоне століття", Київ-2005 та Віктор Малахов –
"Право бути собою", Київ – 2008. Ці книги важливі, перш за все тому, що
вони відображають загальну позицію української офіційної філософії, яка
значним чином є державно-ідеологічною.
Ці книги по-різному
намагаються оцінити наше минуле, проаналізувати витоки сьогодення,
дійти до філософських підвалин всього того, що відбувається в нашій
країні. Ці книги написані на високому філософському рівні. Автор згоден
з постановкою проблем у цих книгах і навіть з більшістю концептуальних
підходів до їх вирішення, разом з тим дуже важко сприйняти
екзистенційну їх позицію зокрема та духовну взагалі.
Екзистенційна
їх позиція може бути означена як ресентимент (Шелер). Що це таке?
Ресентимент – багатогранне поняття, що означає виправдання неможливості
чогось для себе у широкому смислі (для свого кола, своєї країни, свого
часу), знаходження або змістовна реконструкція ворога чи непереборних
обставин, які призначаються причинами поразки, це зрештою жалкування за
втраченими можливостями та переживання жалю до себе у зв'язку з цим.
Ресентимент це завжди спроба уникнути духовної позиції в теперішньому
та ще й виправдати її відсутність у минулому.
Духовна позиція
існує не завдяки чому-небудь, а наперекір всьому. Духовна позиція
філософа проявляється не в наявній культурі, не в тій чи іншій
цивілізації, а у просторі чистого духу, де здійснюється культурний
прорив та/чи цивілізаційний стрибок. Звичайно наявність неперервної
духовної практики робить появу духовної позиції в тій або іншій
культурі чи цивілізації більш імовірною. Але відсутність протягом
декількох поколінь малоймовірної, хоча б епізодичної, духовної позиції,
помітної не тільки всередині своєї культури та/чи цивілізації, але і за
її межами, веде до руйнування і зникнення культури та/чи цивілізації.
Тим цікавіші прояви духовної позиції у духовно занедбаній країні в
духовно нищівний час.
В багатьох культурах і цивілізаціях
протягом історії відбувалися людські трагедії. Філософію мають цікавити
не стільки причини трагедій – в цьому нехай розбираються історики.
Філософію мають цікавити прояви духу під час таких трагедій. Тобто
підхід філософа до будь-якої трагедії має бути не ресентиментальний, а
духовно-перспективний: як наперекір всьому дух зміг подолати на перший
погляд непереборні обставини і в яких ідеях та концептах це відбулося.
Нам потрібні взірці духовної практики наперекір всьому, а не скиглення
про причини з минулого неможливості духовних проявів сьогодні.
Ситуація
така – вже майже 20 років Україна має незалежність, яка не підкріплена
жодним духовним досягненням в філософії, тобто глибинним та
універсальним філософським досягненням, яке має глобальне та вічне
значення. Питання стоїть так – або ми пред'явимо духовне філософське
досягнення, або ми здохнемо як культура. Наш ресентимент нікому не
цікавий.
Можна, наприклад, філософськи осмисляти Голодомор-33,
але в цьому осмисленні потрібно шукати не причини його, якими би
глибокими вони не були, бо ми навряд чи щось зможемо додати до
"дослідження психологічних наслідків існування в умовах страху та
терору", зробленого Бруно Беттельхеймом в його книзі "Просвічене
серце", виданій в США в 1960 році. Потрібно шукати таку духовну
позицію, яка б нам дозволила надалі більш ніколи не бути рабами в
подібних ситуаціях. Не осмислений в позитивній філософії Голодомор-33
породив, наприклад, знов Холодомор-2009. І надалі такі ситуації будуть
виникати знову, допоки вони не будуть подолані без ресентименту мовою
позитивної філософії.
Найстрашніша оцінка української філософії
у тому, що її зовсім не цікавить майбутнє – української філософської
футурології практично нема. Отже духовна філософська робота, а відтак і
розвиток філософії можлива в Україні з принципово іншої екзистенційної
позиції, ні ж та, яку в своїх книгах заявляють деякі представники
офіційної філософії. Духовний підхід в філософії це не пошук причин
духовного зубожіння, а радикальне повстання проти рабства через
демонстрацію духовної потуги тут і зараз. Духовність корениться в
потягу до майбутнього, а не тільки до минулого.
Духовне
філософське досягнення в ситуації світової різноцивілізаційної кризи не
дуже цікаве в жанрі есеїстики чи публіцистики – воно цікаве саме в
фундаментальній філософії – поза державною та бізнесовою підтримкою,
без сподівання на визнання, без можливості бути актуально прочитаним
та/чи зрозумілим.
Українська філософія – існування без розвитку
Аналітична
філософія та герменевтика не мали особливого впливу на українську
філософію. Феноменологія мала суттєвий вплив на деяких представників
української філософії, але не спричинила до появи розробок світового
рівня. Впродовж останнього часу деякий вплив мала російська методологія
та найбільший вплив – французький структуралізм-постмодернізм. Ці два
напрямки в 60-70-ті роки ХХ століття були для України носіями духовної
потуги філософії, хоча вже в 80-90 роки ХХ століття вони втрачають свою
духовну потугу. Методологія відкрито протиставила себе філософії,
відмовившись від духовних пошуків на користь практичної діяльності, яка
постійно потребує своєї системної методологізації у вузькому колі
посвячених та причетних. Структуралізм перетворився на медійний
постмодернізм і став розважати та тішити публіку своїми епатажними
метафорами.
Де може відбуватися розвиток філософії, в яких
середовищах? Звичайно добре, коли в країні існують філософські
інститути, але розвиток філософії визначають саме філософські школи,
які можуть бути як всередині, так і поза офіційними філософськими
інституціями. Сьогодні автору відомі чотири філософські семінари, які з
тією чи іншою періодичністю відбуваються стараннями деяких ентузіастів.
Разом з тим виникає дуже велике питання, чи спричиниться хоча б один з
цих семінарів до виникнення філософської школи, адже тут потрібно дещо
більше, ніж просто періодична філософська комунікація.
В Україні
практично відсутня філософська практика у мас-медіа – у нас майже нема
періодичної філософської публіцистики, майже нема популярної
філософської есеїстики, в наших періодичних виданнях ви майже не
знайдете філософських роздумів. Це наша плата за бездуховний
ресентимент, за відмову від мислення, за інтелектофобію та
паразитування на чужих інтелектуальних досягненнях, за принижуюче
ставлення до філософії.
Можливо ви будете сміятися, але
найбільшим матеріальним активом філософії в Україні є приміщення
Інституту Філософії імені Г.С.Сковороди НАН України у центрі міста
Києва. Погано освічені, малокультурні, бездуховні, корупційні та
брехливі політики не раз клали заздрісне око на цей актив, бо
приміщення в центрі столиці це те, вартість чого може бути зрозуміла в
споживацькому суспільстві. В той час, як те, чим займається інститут
філософії, в споживацькому суспільстві навряд чи може бути зрозуміле.
Але саме у важкі часи варто не тільки зберегти це приміщення для
філософської діяльності – варто зберігати саме явище "українську
філософію".
Споглядаючи за постійними беззмістовними суперечками
між політиками, в основі яких лежать прості мотиви – гроші, влада та
популярність – можна дійти висновку, що ці люди ніколи не будуть
підтримувати філософію в будь-якому вигляді. Адже навіть нетривале
знайомство з філософською духовною практикою
поставить хрест на всіх їх примітивних мріях та сподіваннях, а можливо
і на цілому їхньому житті. Для них розвиток філософії в країні в
певному сенсі є життєво небезпечний. Отже в найближчій перспективі цій
державі філософія не потрібна – їй потрібна державна ідеологія, а для
цього їй здається надлишковим утримувати цілий Інститут Філософії.
Більш
спроможним до підтримки філософії в Україні є бізнес. Тут звичайно діє
принцип персоналізації – спонсорська підтримка надається не філософії
взагалі, а конкретному філософу. І це дуже правильно. Але за умови
відсутності розуміння розвитку філософії на державному рівні, бізнес не
може вирішити проблему загальної деінтелектуалізації
країни. Якщо філософська книга навіть видається в Україні – її нема
кому читати, бо для цього потрібні філософські осередки хоча б в
кожному великому українському місті. Якщо ж видана цікава філософська
книга, то широкий загал ніколи про це навіть не взнає, бо ні засоби
масової інформації, ні комунікаційні спільноти, не маючи відповідної
філософської практики, не зможуть ні оцінити, ні обговорити її належним
чином.
Навіть в середовищах науки, мистецтва та релігії
українська філософія не користується належною підтримкою, оскільки
духовні потуги цих інтелектуальних сфер в Україні є надзвичайно
слабкими. В принципі, духовна позиція може виникнути в будь-якій
інтелектуальній сфері. І тільки наявна криза змушує нас стимулювати
саме філософію до зайняття такої духовної позиції. В ситуації
масштабного занедбання української філософії це має відбуватися через
додаткові зусилля зі всіх боків – філософів, вчених, митців та
релігійних діячів.
Повернутися до фундаментальних засад і переосмислити їх
Сьогодні
вже точно можна сказати – легковажне ставлення до філософії нищить
власне філософію в Україні. Дрібні теми, компіляції та інтерпретації
заполонили те, що ще колись було схоже на філософію. Нові божевільні
ідеї не можуть з'явитися всередині офіційної української філософії вже
досить довго. Розмах уяви філософів стримується намаганням
дотримуватися дисертабельності.
Нам потрібно принципово змінити
підходи до організації філософії. Нам потрібно принципово змінити
викладання філософії. Окрім нормативних курсів потрібно викладати
основи теоретизації, тобто студентів потрібно вчити будувати теорії,
створювати складні концепти.
Філософія як сфера чистого духу в
певному сенсі є не тільки слугуванням істині (наука), красі (мистецтво)
та добру (релігія), але і чисто духовному сходженню вище як такому.
Якщо офіційна філософія не намагається зайняти духовну позицію, то
потрібно це робити в інший спосіб. Можливо, розвиток філософії в
Україні сьогодні є можливий поза філософськими інституціями. Тому
філософія заслуговує на підтримку людей духу, які ще подекуди лишилися
в країні, поза інституційною філософією, поза наукою, поза державною
підтримкою.
Нам сьогодні критично потрібний теоретичний семінар,
в якому би міг бути запущений процес фундаментальної реонтологізації
всіх інтелектуальних сфер. Тобто нам дуже потрібно, щоб українські
вчені, українські митці та українські релігійні діячі зустрілися з
українськими філософами всередині процесу фундаментальної онтологічної
теоретизації. Саме такий процес має підтримати бізнес, саме до цього
мають докласти зусилля люди, що здатні до теоретичної роботи. І це
потрібно саме зараз, коли світ переживає найскладнішу цивілізаційну
кризу.
Нам потрібно створити засади для подальшого розвитку
фундаментальних теорій в фізиці, біології, хімії та математиці. Нам
потрібно переосмислити перспективи науки і започаткувати принципово
нові конкурентні для неї сфери інтелектуальної діяльності. Нам потрібно
створити нові мислительні компетенції та досягнути їх інтеграції в
систему освіти. Нам потрібно переосмислити основи людської цивілізації
як такої та підготувати засади нового цивілізаційного етапу.
Проблеми,
з якими ми стикнулися під час всесвітньої цивілізаційної кризи,
неможливо вирішити засобами політики, науки, мистецтва чи релігії. Нам
потрібно спільними зусиллями повернутися до фундаментальних засад наших
філософських уявлень і переосмислити їх наново. Саме це і є тим
процесом, всередині якого може постати нова українська філософія.
Читати частини 1,, 2
