27.05.2004 15:49
До побачення, „Євробачення”!

Яким буде „Євробачення-2005” — політичним, господарським, бізнесовим чи соціо-культурним проектом?

РУСЛАНА ЯК ТИП ПРОЕКТУ

Читаючи відгуки щодо „Євробачення” після перемоги Руслани, можна було багато дізнатися про геморой, який Руслана привезла українській владі — наступне „Євробачення”. І майже нічого про саму Руслану та ніякого аналізу її перемоги.

Складається враження, що українська музика розвивається всупереч економіці, політиці і здоровому глузду. Дякуючи інтернет-проектам Українська музика на компакт-дисках, Енциклопедія української музики, MuZoN можна вже багато чого дізнатися про українську музику. Але навіть ці та інші інтернет-ресурси не дозволяють мені витримати власний стандарт музики в бібліотеці mp3 — назва, виконавець, альбом, рік, номер треку, стиль, коментар. Тобто стандартизованої інформації про українську музику досі нема.

Вивчаючи українську музику, можна дійти висновку, що сьогодні успішний український гурт має такі складові: ширший за музику соціо-культурний проект, реклама, що інтегрована в такий проект, компакт-диск (правда, рідко — з мульти-медіа додатком), лінк на веб-сайт виконавця, системна інформація про себе в стандартизованих інформаційних інтернет-ресурсах. Ті, хто робить навіть хорошу музику, не витрачаючи зусиль не перелічені вище компоненти, ризикує не стати успішним.

Руслана — проекція сучасного стану української музики. Частина пісень Руслани — переспівані на новий лад, у неї неідеальний голос, але у неї чудове проектне мислення і дуже артистичне та енергійне виконання. Руслана однією з перших зрозуміла, що в не дуже сприятливій вітчизняній ситуації сучасна музика має бути більше, ніж просто музикою — це мають бути соціо-культурні проекти, які самі по собі стають частиною реклами майбутнього альбому. Скажімо, реклама альбому „Дикі танці” почалася задовго до випуску самого альбому — як реклама майже етнографічної експедиції в Карпати. Можна також згадати інші проекти Руслани: „тур по замках”, продюсування різдвяного альбому „Добрий вечір тобі...” із залученням інших українських музикантів...

Саме такий підхід дозволив Руслані перемогти на „Євробаченні”. Зверніть увагу, що назва конкурсу не „Європісня” чи „Євромузика”, а саме „Євробачення”. Це конкурс соціо-культурних проектів, які, окрім національного, можуть мати загальноєвропейське звучання.

Учасник колись легендарної групи Modern Talking Томас Андерс (Thomas Anders) сказав: "Пісня переможниці не є піснею як такою, але фантастично представлена. І жінка ця дуже приваблива". Це точна характеристика того, що робить Руслана. Руслана перемогла стомлену Європу своєю пасіонарністю, загальноєвропейські бізнес-проекти своїм етнічним соціо-культурним проектом, а продюсерські проекти — виконавським проектом.

Виконавські проекти базуються на тому, що сам виконавець бере на себе значним чином функції генерування ідей, соціо-культурне проектування, рекламу, виконання, а іноді написання музики та текстів. Тобто головна фігура — виконавець. Продюсерські проекти базуються на тому, що ідеї, соціо-культурне проектування, рекламу, написання музики та текстів покладається на продюсера. А виконавець — навчена „лялька”. „Ляльки” можуть виконувати пісні і досягати успіху в бізнесі, але в конкурсах у них, порівняно з виконавцями виконавських проектів, дуже низька мотивація. З точки зору шоу-бізнесу продюсерські проекти працюють, а з точки зору соціо-культурного діалогу чи конкурсу краще працюють виконавські проекти.

Для перемоги в конкурсі „Євробачення” потрібно розуміти його цілі. „Євробачення” — це конкурс саме культурних і навіть етнічних проектів, а не бізнесових, тим більше такого їх виду, як продюсерські, бо для цього є інші конкурси, та, власне, є сам ринок шоу-бізнесу як великий конкурс.

Росіяни брали участь у „Євробаченні” 8 разів, але, схоже, так і не зрозуміли, в чому його суть, судячи з виконавців, яких туди відправляли. Їхня імперська свідомість, очевидно, просто не в змозі зрозуміти такий європейський процес, як діалог культур. У середині 1950-х років члени Європейської мовної спілки створили спеціальний комітет, щоб дослідити можливості гуртування країн Європи за допомогою видовищної розважальної програми. Наприкінці січня 1955 року в Монако цей комітет під проводом Марселя Безенкона, Генерального директора швейцарського телебачення, прийшов до ідеї створення конкурсу пісні, за прикладом популярного фестивалю в Сан-Ремо. Ідею було ухвалено Генеральною асамблеєю ЄМС у Римі 19 жовтня 1955 року, де було вирішено, що перший „Великий Приз „Євробачення” (так випадково названий британським журналістом) відбудеться навесні 1956 року в Лугано, Швейцарія.

В об’єднаній Європі сьогодні значно посилилася увага до діалогу культур. І „Євробачення” сьогодні відіграє ту саму роль, як і 50 років тому, але ще з більшою силою. Скептики зауважують, що „Євробачення” досить нудне, нецікаве, там виконавці невисокої якості. Отож, ці скептики оцінюють європейський конкурс за мірками бізнесу, а його потрібно оцінювати як європейський соціо-культурний проект 50-річної тривалості, який почався задовго до об’єднання Європи. От тому там зазвичай перемагають не розкручені у себе вдома та в загальноєвропейському чи світовому масштабі виконавці, а невідомі, там перемагають не продюсерські проекти, а виконавські, що презентують власний етнос як такий. Хоча це не означає, що продюсер не може допомогти зробити соціо-культурний проект, просто його роль при цьому не така визначальна щодо змісту: тексту, музики, спрямованості пісень.

Щодо успіху країн, які брали участь у конкурсі, то найкращий результат на „Євробаченні” — у Великобританії. Ірландія вигравала частіше (7 разів проти англійських 5), зате англійці 15 разів опинялися другими, Люксембург і Франція також вигравали по п’ять конкурсів, але були другими не більше трьох разів.

Найбільші відомі переможці „Євробачення”: у 1968 — Кліф Ричард, у 1974 — АББА з піснею „Ватерлоо”, у 1988 — Селін Діон. Перші співаки із країн колишнього СРСР виступили на конкурсі 1994 року. Росію представляла мало відома до цього і після цього Юдіф (9 місце). У тому ж конкурсі дебютували представники Естонії та Литви (24 та 25 місця). З 1994 року росіяни брали участь у конкурсі 8 разів. Найкращі досягнення — 2 місце Алсу з піснею „Соло” в 2000 році і 3 місце в 2003 році дуету „Тату” за пісню „Не верь, не бойся, не проси”. Філіп Кіркоров у 1995 був лише 17-тим, Алла Пугачова в 1997 році була 15-тою, „Мумий Тролль” у 2001 став 12-тим, група „Премьер-министр” посіла 10 місце у 2002, Юлія Савічева у 2004 — 11 місце. Росіяни також вважають перемогу Марії Наумової, що представляла Латвію на конкурсі в 2002 році, своєю перемогою. Вперше Україна взяла участь у конкурсі в 2003 році, де Олександр Пономарьов посів 14 місце.

У цьому ряду тепер і Руслана — переможниця 2004 року з України. Чи зможе Руслана успішно скористатися своєю перемогою в подальшій музичній діяльності, покаже час. Відзнаки та нагороди української влади – річ приємна. Влада любить спокушати, і в обмін хоче всього лишень любові до себе. Але перед співачкою і перед всіма нами нелегкий вибір — яким проектом стане „Євробачення-2005”: передвиборчим піаром влади, господарським, бізнесовим чи масштабним соціо-культурним проектом української музики?

ЧИ СТАНЕ „ЄВРОБАЧЕННЯ-2005” СОЦІО-КУЛЬТУРНИМ ПРОЕКТОМ?

Хоч Руслана і розуміє небезпеку політизації підготовки конкурсу, від неї тут мало що залежить (тим більше, що, зрозуміло, її участь у конкурсі в Туреччині пов’язана із допомогою і певних структур – „ТК” ). „Євробачення-2005” обов’язково використають і влада, і опозиція. Але потрібно зробити все, аби політики тут було найменше.

Господарський проект, про який сьогодні говорять всі, це — сцена, транспорт, проживання, інфраструктура технічного та побутового обслуговування і т.д. Бізнес-проект — це ті напрямки діяльності, які дадуть прибуток телеканалам, рекламним агенціям, продюсерським компаніям. Соціо-культурний проект — це те, яким чином ми зорганізуємо свою музичну культуру, щоб скористатися нашою перемогою в загальнонаціональному масштабі.

Соціо-культурний проект — це те, що, в принципі, не вміє і не мотивований робити чиновник і трохи вміє робити бізнес. Адміністративний менеджмент як державного, так і міського рівня поки що мало здатний до виконання таких проектів, як „Євробачення-2005”. Усе, що бачать наші управлінці, — це готелі, транспорт, майданчик для виступу. Це, звичайно, немало. Тобто — вже прийняти гостей та провести достойно конкурс такого рівня у себе — це неабияке досягнення для влади, оскільки влада — тримач інфраструктури, і тому саме вона має робити господарську частину „Євробачення-2005”. На господарські частини проекту претендуватиме також і бізнес.

Бізнес-менеджмент поки що опиняється у господарському проекті з волі чиновників, бо поки що не вміє мислити інфраструктурним чином. У цьому господарському проекті „Євробачення-2005”, вочевидь, замовлення отримають тільки близькі до чиновників бізнеси. При цьому бізнесу взагалі, скоріш за все, дістанеться технологічна частина та обслуговування.

Але дуже було б неправильно зробити з „Євробачення” ТІЛЬКИ господарський проект у поєднанні з бізнесовим. І хто може підняти „Євробачення-2005” як соціо-культурний проект? І що таке „Євробачення-2005” як соціо-культурний проект?

Отже, по черзі. Господарська (інфраструктурна) складова „Євробачення-2005”.

Роботи щодо сцени, транспорту, проживання, обслуговування найбільш затратні, тому до цього стільки уваги. Але, дозвольте запитати, які цілі ми будемо ставити, роблячи цей господарський проект? Звичайно, з точки зору освоїти побільше бюджетних коштів як з державного, так і з міського бюджету — це дуже цікаво для чиновників зі зрозумілої причини. Але нам не обов’язково потрібна нова сцена на 20 000 чоловік сьогодні.

У конкурсі на місце проведення „Євробачення” у Стамбулі брали участь декілька споруд: Виставковий центр Mydonose — 3 500 місць, Стамбульський виставковий центр (Istanbul Conference and Exhibition Centre) — 2 000 місць, спортивний комплекс Abdi Ipekci, Олімпійський комплекс Atakoy — 22 000 місць, Центр культури Sutluce — 12 000 місць і Стамбульський світовий торговий центр. (Istanbul World Trade Centre) — 5 000 місць.

Спочатку вибір упав на Виставковий центр Mydonose як найбільш імовірне місце проведення конкурсу. Саме його вибрала Асоціація любителів „Євробачення” (OGAE) . Центр вміщує близько 3 500 чоловік. У крайньому випадку, його місткість може бути збільшена до 5 500 чоловік. Але врешті був обраний для „Євробачення” спортивний комплекс „Абді Іпекчі”, що здатен вмістити 15 000 чоловік, побудований в кінці 80-х, недавно модернізований. У ньому не дуже добра акустика, але його вибрали, зокрема, через те, що він обнесений бетонним муром з огляду на безпеку.

Як бачимо, ніхто там не говорив про обов’язковість 20 000 місць. У Києві можна застосувати принципово іншу схему. Обрати для проведення конкурсу, скажімо, Палац Спорту, або той же Виставковий центр на Лівому березі, про який уже сказав О.Омельченко, провівши, якщо потрібно, реконструкцію. Потім треба виділити 3 відкритих майданчики в місті (Майдан Незалежності, Європейська і т.д.) І для цих майданчиків задіяти пересувні телестанції (ПТС) „Вуличного телебачення”. Про них забули після президентських виборів 1999 року, але вони є, і можуть бути орендовані. Усього є 26 ПТС, з них 3 — ПТС, які дають телевізійну якість сигналу. І ще 23 ПТС розмістити по всій Україні у найбільших містах. Тобто, ми реально можемо транслювати цей конкурс не тільки на місто, але і на всю Україну. З точки зору „дерибану”, звичайно, привабливішим є проект будівництва або добудівництва нового розважального комплексу на 20 000 місць. З точки зору соціо-культурного проектування дешевшим і ефективнішим є запропонований варіант.

Бізнесова складова „Євробачення-2005”. Вочевидь, український бізнес ставить за мету „замкнути більшість фінансових потоків на себе”, як сказав Дмитро Кисельов в ефірі передачі „Подробно” на ICTV 23 травня 2004 року, присвяченій перемозі Руслани. Але учасники студійної дискусії розділилися на два табори: одні вважали, що це державний та міський проект — тобто чиновницький, як говорили учасники. Інші вважали, що це більшою мірою бізнес-проект. Разом з тим, жоден з учасників дискусії навіть не намагався розглядати це як загальнонаціональний соціо-культурний проект. Пропозиція не віддавати все на відкуп створеному оргкомітету „Євробачення-2005”, а створити креативну групу для генерування ідей та проектування різних напрямків діяльності для бізнесу та держави, яку виразив один з учасників дискусії, не була почута та підтримана іншими учасниками згадуваної дискусії.

Між тим, на думку автора, найефективніше було б створити недержавний фонд „Євробачення-2005”, куди збирати внески тих бізнесів, які прагнуть заробити на цьому конкурсі. Преференції на майбутньому конкурсі бізнес-компаніям надавати в залежності від внесків у цей фонд. Гроші у фонді потрібно акумулювати до жовтня 2004 року без жодних витрат з тим, щоб завадити використанню їх у передвиборчій компанії. А за цей час оголосити конкурс соціо-культурних проектів у сфері української сучасної музики, що так чи інакше стосуються „Євробачення”.

Соціо-культурна складова „Євробачення-2005”: інформація, культурна місія, стратегія успіху.

Головна складова соціо-культурного проекту „Євробачення-2005” — подумати, як можна вигравати цей конкурс багато разів — так, як Великобританія чи Ірландія. У цьому напрямку мислення наших бізнес-менеджерів та чиновників просто не працює. Але це можливо, якщо поставити таку мету. Стратегія успіху спрацьовує тоді, коли про неї хоча б думають. Тому Руслана на „Євробаченні” перемогла закономірно, а Україна — випадково.

У згадуваній дискусії на ICTV довелося почути, що наступним учасником може бути Катя Чілі. Тобто мислення наше поки що йде торованим шляхом: раз наша автентика користується успіхом, то давайте це тиражувати в Європу. Не очевидно, що це буде правильним. Очевидно інше: наступний учасник „Євробачення” від України має бути настільки ж „голодним”, як і Руслана. Його мотивація має бути сильною, а енергетика такою, яка б дійсно „порвала всіх у Європі”, як каже Руслана („Пустіть нас у Європу, ми там всіх порвемо”). Не очевидно, що тільки автентична музика з України може перемагати. Також може перемагати і зовсім жанрово нова українська музика, в тому числі альтернативна. Отже, питання таланту, мотивації і базованої на цьому сильної енергетики, пасіонарності — це першочергове питання. Слабко мотивовані, неенергійні виконавці мають менше шансів.

Сьогодні доводиться часто чути про те, що українські гурти світового рівня у нас є. Згоден, а скільки їх, хто з них має компакт-диски (які, скільки?), хто робить які соціо-культурні проекти, хто відомий за кордоном? Йдеться про необхідність інформаційної інвентаризації українських гуртів. А для цього потрібна інформація про українську музику — не епізодична, системна, фактично база даних, на сучасних комп’ютерних технологіях, плюс угода з провідними виробниками медіа-плейерів про інтеграцію доступу до української бази даних в їхні програми у наступних версіях. Це не важко зробити — говорю вам як людина, що сама створила потужну базу даних в Windows Media Player 9.0 і на рівні 7 тегів — mp3 та wma файлів, ведучи, фактично, пошук щодо кожного виконавця та його пісні — альбому, року виходу, оцінки стилю і т.д.

Наступний крок — визначення того, хто буде учасником від України на „Євробаченні-2005”. Якими мають бути критерії відбору? Зрозуміло, що на 50% рішення має приймати громадськість, а ще на 50% — експерти. Вочевидь, для цілей наступного „Євробачення” можна задіяти „Таврійські ігри-2005”, які можна провести на початку травня 2005 року, і відбіркові конкурси цього року – на „Червону руту-2005”.

Незалежно від бюджетних та бізнес-проектів, соціо-культурне проектування є окремим самостійним завданням щодо конкурсу. Ми поки що не знаємо, у чому полягає українська культурна політика, що вона має нести в Європу та світ, у чому є наша цивілізаційна місія як культури. Ми не знаємо і не розуміємо, чому ми перемагаємо в музиці. Поки що нам зрозуміло, що російський проект імперської мультикультурності при домінуванні „русской” (а не російської) культури для нас неприйнятний. Але автентика, пошук етнічних першоджерел, до якого вдалася Руслана, — це лише початок нашого культурного мислення. Не потрібно його тиражувати, потрібно йти далі. Яка культурна місія України в Європі — питання, що прямо торкається українських бізнесу та влади, але поки що вони не ставлять його. Очевидно, що незалежно від рішення державних та міських органів влади, потрібно провести декілька проектних семінарів щодо „Євробачення-2005”. Саме там потрібно створювати креативну групу. Ця група протягом року має генерувати ідеї, аналізувати ситуацію, виступати в пресі та робити проектні пропозиції владі та бізнесу.

Сергій Дацюк, Корпорація стратегічного консалтингу „Гардарика”, для „Телекритики”