Стратегические коммуникации







"ЄДИНА НАДДЕРЖАВА"
Council on Foreign Relations, Inc. Foreign Affairs. March/April 1999, переклав Святослав Яринич, Інститут демократії ім. Пилипа Орлика - 20 листопада 1999 року



Протягом останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін. По-перше, вона переважно зосередилась вздовж кордонів культур та цивілізацій (я писав про це як на сторінках цього журналу, так і більш розлого у книзі "Зіткнення цивілізацій"). По-друге, і про це я також писав у тій же книзі, світова політика завжди зводилась до сили та боротьби за сфери впливу, і сьогодні міжнародні відносини змінюються ще й по цим важливим параметрам. Глобальна структура сили в період холодної війни була головним чином біполярна; тепер вона зовсім інша.

Сьогодні ми маємо лише одну наддержаву. Однак це не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави, багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. За таких умов наддержава могла б сама вирішувати важливі міжнародні питання, і жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть був близький класичний світ римської доби та часом - Східна Азія за домінування Китаю. Біполярна система, на зразок тієї, що існувала за часів холодної війни, складається з двох наддержав, відносини між якими є визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує у коаліції союзних держав і змагається з іншою наддержавою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, котрі співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючи різні альянси. Коаліція великих держав необхідна для вирішення важливих міжнародних питань. Європейська політика будувалась за такою моделлю протягом кількох століть.

Сучасна міжнародна політика не вписується в жодну з цих трьох названих моделей. Вона являє собою дивний гібрид, одно-багатополюсну систему з однією наддержавою та кількома великими державами. Уре­улювання ключових міжнародних питань вимагає дій від єдиної наддержави, але завжди у поєднанні з іншими великими державами; єдина наддержава, проте, може накласти вето на спроби вирішити ключові питання об'єднаними зусиллями інших держав. Сполучені Штати, звичайно, є єдиною державою, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному) і здатна обстоювати свої інтереси фактично в кожному куточку світу. На другому рівні знаходяться великі ре­іональні держави, що переважають своїх сусідів по ре­іону, але неспроможні поширити свій вплив в глобальному масштабі, як Сполучені Штати. Сюди входять німецько-французький кондомінімум у Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні ре­іональні держави, чиї інтереси часто суперечать могутнішим ре­іональним державам. До них належать Велика Британія (відносно німецько-французької комбінації), Україна (відносно Росії), Японія (відносно Китаю), Південна Корея (відносно Японії), Пакистан (відносно Індії), Саудівська Аравія (відносно Ірану) та Ар­ентина (відносно Бразилії).

Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в особі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, аж поки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза меж даної системи. Така доля спіткала Рим у 5 ст. та Китай у 19 ст. В багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто бувало в європейській політиці. В добу холодної війни обидві світові наддержави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренції та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярності, яка проіснувала близько чотирьох десятиліть, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння.

В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи. Це меншою мірою стосується одно-багатополюсної системи. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополярній системі, у якій вони були б гегемоном. США і зараз часто діють так ніби ця система вже існує. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати .власні інтереси як одноосібне, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що розцінюють як американське прагнення до світової гегемонії. Американські ж урядовці прикро вражені тим, що не можуть досягти цієї гегемонії. Одне слово, жоден з основних учасників світової політики не почувається задоволеним цим статус кво.

Зусилля єдиної наддержави створити однополюсну систему призводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись в бік багатополярної. Фактично всі великі ре­іональні держави утверджуються через обстоювання власних особливих інтересів, котрі часто суперечать інтересам Сполучених Штатів. Таким чином, світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна в Перській затоці) і тепер рухається через 10-20 років одно-багатополюсного періоду до по-справжньому багатополюсного 21 століття. Сполучені Штати, як сказав Збігнєв Бжезинський, будуть першою, останньою і єдиною світовою наддержавою.

НЕ ДУЖЕ ДОБРОЗИЧЛИВИЙ ГЕГЕМОН

Американські урядовці поводяться так ніби світ вже є однополюсним. Вони вихваляють американські силу та чесноти і вважають США доброзичливим гегемоном. Вони переконують інших в універсальності американських принципів, практик та інституцій. Так, на саміті "великої сімки" у Денвері (1997) президент Клінтон, говорячи про успіхи американської економіки, пропонував її як взірець для решти країн. Держсекретар Мадлен Олбрайт називає Сполучені Штати "незамінною нацією" і каже, що "ми стоїмо вище, а відтак бачимо далі, ніж решта націй". Це твердження справедливе лише в тому вузькому сенсі, що Сполучені Штати є незамінним учасником всіх кампаній з вирішення серйозних глобальних проблем. В усьому ж іншому - у натяках на замінність інших країн та американську винятковість як джерело мудрості - воно е хибним. Адже для вирішення будь-якого питання Сполученим Штатам необхідна співучасть кількох великих держав.

Реагуючи на іноземні занепокоєння з приводу американського "гегемонізму", заступник держсекретаря Строб Телботт висунув такий аргумент: "Сполучені Штати розуміють свою міць - тобто свою велич - не як можливості домінування над іншими, а як здатність працювати з іншими в інтересах всієї міжнародної спільноти, це справді унікальне явище в історії Великих Держав Американська зовнішня політика свідомо націлена на просування універсальних цінностей (курсив Телботта)". Але найлаконічніше формулювання синдрому "доброго гегемона" дав заступник міністра фінансів Лоренс Саммер, який назвав Сполучені Штати "першою неімперіалістичною наддержавою" і в цих трьох словах зумів возвеличити американську унікальність, американську доброчесність та американську могутність.

Американська зовнішня політика великою мірою визначається саме такими думками. В останні кілька років Сполучені Штати, з-поміж іншого, намагалися (чи сприймалися як такі, що намагаються) більш чи менш одноосібне робити наступне: примусити інші країни прийняти американські цінності в галузі демократії та прав людини; завадити іншим країнам зміцнити свій військовий потенціал настільки, щоб протистояти традиційній американській винятковості; нав'язувати дотримання американських законів за межами США; класифікувати інші країни відповідно до їхнього ставлення до американських норм щодо прав людини, наркотиків, тероризму, поширення ядерної та ракетної зброї та свободи віросповідання; застосовувати санкції щодо країн, які не відповідають американським вимогам в цих галузях; обстоювати інтереси американських корпорацій під гаслами вільної торгівлі та відкритих ринків; формулювати політику Світового Банку та МВФ таким чином, щоб вони слугували ж тим самим корпоративним інтересам; втручалися в локальні конфлікти, доволі далекі від їхніх прямим інтересів; примушували інші країни вести таку економічну та соціальну політику, що відповідає економічним інтересам США; сприяти продажу американської зброї закордоном, водночас намагаючись завадити подібній торгівлі інших країн; усунути одного генерального секретаря ООН і призначити іншого; розширити НАТО за рахунок Польщі, Угорщини та Чехії; провести військові акції проти Іраку і згодом запровадити жорсткі економічні санкції проти нього; класифікувати окремі держави як "злочинні", виключивши їх зі світових інституцій лише тому, що вони відмовилися виконувати американські бажання.

В короткий однополюсний період історії наприкінці холодної війни та краху Радянського Союзу Сполученим Штатам часто вдавалося нав'язати свою волю іншим державам. Але той період минув. Сьогодні США намагається використовувати два основні засоби примусу: економічні санкції та військову інтервенцію. Але санкції спрацьовують лише тоді, коли їх підтримують інші країни. Отже, США або застосовують санкції односторонньо, завдаючи шкоди власним економічним інтересам та стосункам зі своїми союзниками, або не виконують їх. В останньому випадку санкції стають символом американської слабкості.

Відносно дешево Сполученим Штатам можуть обходитися бомбардування чи ракетні удари по своїм ворогам. Однак такі акції самі по собі є малоефективні. Більш серйозні військові інтервенції пов'язані з такими трьома обставинами: схвалення ООН, де право вето мають Росія, Китай і Франція; участь союзних військ, на що не завжди можна розраховувати; бажана відсутність прямих та "непрямих" американських втрат. Навіть якщо США зможуть ­арантувати виконання всіх трьох умов, все одно вони ризикують наразитися на критику вдома та широке політичне та народне невдоволення закордоном.

Американські урядовці чомусь ніяк не зрозуміють одного очевидного факту: чим частіше США нападає на якогось іноземного лідера, тим популярнішим він стає серед своїх співвітчизників, які пишаються його мужністю у протистоянні наймогутнішій державі світу. Політика демонізації зарубіжних лідерів (від Фіделя Кастро, який пережив 8 американських президентів, до Слободана Мілошевича та Саддама Хусейна) жодного разу не привела до втрати ними влади. Навпаки, найкращим способом утриматися при владі для диктатора маленької країни стало спровокувати Сполучені Штати з тим, щоб вони проголосили його лідером "злочинного режиму" та загрозою для міжнародного миру.

Ні адміністрація Клінтона, ні Кон­рес, ні громадськість США не готові піти на витрати та ризики, пов'язані з одноосібним глобальним лідерством. Деякі з прибічників американського лідерства виступають за збільшення оборонних витрат на 50 %, але це дурниця. Американська громадськість не бачить жодної потреби у витрачанні більшої кількості ресурсів для забезпечення американської гегемонії. За даними опитування, проведеного 1997 року, лише 13 % американців віддають перевагу панівній ролі США у світовій політиці, тоді як за поділ відповідальності з іншими країнами виступають 74 % респондентів. Подібні цифри дають і інші опитування. Збайдужіння до міжнародних справ стає чи не загальним явищем. Від 55 до 66 % громадян заявляють, що зарубіжні події аж ніяк або майже ніяк не впливають на їхнє життя. Звичайно, зовнішньополітична еліта може ігнорувати або засуджувати цей факт, але необхідно визнати, що Сполучені Штати не мають внутрішньої політичної бази для створення однополюсного світу. Американські лідери постійно створюють загрози, обіцяють вжити заходів і нічого не роблять. Через це маємо зовнішню політику "риторики та компромісу" і репутацію "псевдогегемона".

НАДДЕРЖАВА-НЕГІДНИЦЯ

Діючи ніби в умовах однополюсного світу, США стають все більш самотніми. Американське керівництво постійно претендує говорити .від імені "міжнародної спільноти". Але кого вони мають на увазі? Китай, Росію, Індію, Пакистан, Іран? Арабський світ? Південно-східну Азію? Африку? Латинську Америку? Францію? Невже ці країни або ре­іони вважають США представником інтересів спільноти, часткою якої є і вони? Спільнота, від імені якої виступають США, обмежується в кращому разі їхніми англо-саксонськими родичами (Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія), коли йдеться про більшість питань, Німеччиною та ще кількома європейськими демократіями - коли йдеться про кілька питань, Ізраїлем - коли йдеться про деякі близькосхідні питання, та Японією - коли йдеться про виконання резолюцій 00Н. Це важливі держави, але це аж ніяк не вся міжнародна спільнота.

Останнім часом з кожним питанням, яке потребувало вирішення. Сполучені Штати ставали все самотнішими, маючи на своєму боці одного чи кількох партнерів та опонентів в особі решти держав та народів. Ось ці питання: внески до ООН; санкції щодо Куби, Ірану, Іраку та Лівії; угода про заборону протипіхотних мін; глобальне потепління; міжнародний трибунал для військових злочинців; Близький Схід; застосування сили проти Іраку та Югославії; запровадження економічних санкцій проти ще 35 країн (за період від 1993 до 1996 рр.). Коло країн, які вважають, що їхні інтереси зв'язані з американськими, весь час зменшується. Про це, між іншим, говорить і розклад сил у групі постійних членів Ради безпеки ООН. На початку холодної війни він був таким: США, Велика Британія, Франція та Китай проти СРСР (4:1). Після приходу до влади у Китаї уряду Мао цей розклад став виражатися таким співвідношенням: 3:1:1 (Китай зайняв проміжну позицію). Тепер Сполучені Штати та Британія опонують Росії та Китаю, а Франція знаходиться посередині (2:1:2).

Хоча США регулярно оголошують якусь із країн "розбишакою", в очах багатьох країн вони самі стають розбишакуватою наддержавою. Якось один з провідних японських дипломатів, посол Хісаші Овада, зауважив, що після Другої світової війни Сполучені Штати проводили політику "одностороннього глобалізму", постачаючи суспільний товар у формі безпеки, протистояння комунізму, відкритої глобальної економіки, допомоги в економічному розвиткові та сильних міжнародних інституцій. Сьогодні це політика "глобальної односторонності", обстоювання власних специфічних інтересів за небажання рахуватися з інтересами інших. Сполучені Штати навряд чи стануть ізоляціоністською державою, яка добровільно віддалиться від світу. Вони скоріше стануть ізольованою країною, що йде не в ногу з рештою світу.

Якби перспектива однополюсного світу стала неминучою, тоді багато країн віддали б перевагу Сполученим Штатам в ролі гегемона. Але зробили б це головне через віддаленість Америки, а відтак і маловірогідність спроб зазіхання на їхню територію. Другорядні ре­іональні держави часто розглядають американський вплив як фактор обмеження домінування інших великих ре­іональних держав. Отже, доброю ця гегемонія виглядає лише в очах самого гегемона. "Лише в Сполучених Штатах можна прочитати, що світ сам хоче американського лідерства. В інших країнах ви почуєте лише про американську самовпевненість та одноосібність", - зазначив один британський дипломат.

Політичні та інтелектуальні лідери більшості країн світу рішуче опираються перспективі однополюсного світу і віддають перевагу творенню справжньої багатополюсності. На гарвардській конференції 1997 року вчені говорили про те, що еліти країн, які складають дві третини населення світу (Китай, Росія, Індія, арабський, мусульманський та африканський світ), розцінюють США як єдину найбільшу зовнішню загрозу своїм суспільствам. Вони вбачають в Америці не військову загрозу, а небезпеку для їхніх цілісності, автономії, добробуту та свободи дій. Вони вважають Сполучені Штати нав'язливими, односторонніми, лицемірними, інтервентом, експлуататором, який практикує подвійні стандарти, займається "фінансовим імперіалізмом" та "інтелектуальним колоніалізмом" і будує свою зовнішню політику, виходячи з потреб внутрішньої. Так, один індійський політолог зауважив, що для індійської еліти "Сполучені Штати представляють серйозну дипломатичну та політичну загрозу. Фактично по кожному важливому для Індії питанню - ядерна зброя, технології, економіка, екологія чи політика - США мають "вето" або .мобілізують зусилля. Тобто, США можуть заборонити Індії досягти того, чого вона прагне, і загітувати інші країни приєднатися, щоб покарати Індію." Учасник конференції з Москви заявив, що Сполучені Штати проводять політику "примусової співпраці". Всі росіяни виступають проти того, щоб "світ будувався на домінуючому американському лідерстві, котре наближається до гегемонії". Китайський дослідник повідомив, що, на думку китайських лідерів, головними загрозами для миру, стабільності та Китаю є "гегемонізм та політика сили", натякаючи на США, націлені на те, щоб внести розлад у стосунки між соціалістичними країнами та країнами, що розвиваються. Арабські еліти вважають США диявольською силою світової політики, а японці - другою після Північної Кореї загрозою для національної безпеки.

Такої реакції слід було чекати. Американське керівництво переконане, що справи світу то їхні справи. Інші країни переконані, що те, що відбувається в їхній частині світу то їхня справа, а не американська, і відкрито це демонструють. Приміром, Нельсон Мандела сказав, що його країна відкидає "самовпевненість іншої країни, яка буде радити нам куди йти чи з ким дружити... Ми не можемо погодитись з тим, щоб хтось брав на себе функції світового жандарма". У двополюсному світі багато хто сприймав Сполучені Штати як свого захисника від іншої наддержави. В одно-багатополюсному світі, навпаки, єдина наддержава автоматично стає загрозою для інших великих держав. І вони, одна за одною, дають зрозуміти, що не хочуть, щоб США порядкували у їхніх ре­іонах. Приміром, Іран рішуче виступає проти американської військової присутності у Перській затоці. Нинішні погані стосунки між Іраном та США є наслідком іранської революції. Однак якби Іраном тепер правили шах чи його син, ці стосунки були б не набагато кращими, оскільки Тегеран розцінив би американську присутність у затоці як загрозу власній гегемонії.

ГНУЧКІСТЬ РЕАКЦІЙ НА ГЕГЕМОНІЮ

Різні країни по-різному реагують на американську наддержавність. Елементарною формою реакції є почуття страху, обурення, заздрості. Коли США стикаються з принизливим для них опором від Саддама Хусейна чи Мілошевича, ці почуття виливаються у зловтіху: "Нарешті вони отримали те, чого хотіли!". Вищою формою реакції є така, коли обурення переростає у незгоду інших країн, включаючи союзників, підтримувати політику США стосовно Перської затоки, Куби, Лівії, Ірану, прав людини, непоширення ядерної зброї, вільної торгівлі та інших питань. В деяких випадках незгода перетворюється у відкриту опозицію політиці США. Найвищою формою реакції може бути формування антигегемоністичної опозиції за участю кількох великих держав. В однополюсному світі таке групування сил є неможливим через слабкість решти держав. Воно з'являється лише в багатополюсному світі, коли одна держава стає надто сильною і небезпечною. Однак така опозиція може бути цілком природним явищем і у одно-багатополюсному світі. Адже протягом всієї історії великі держави прагнули врівноважити спроби одноосібного домінування найсильніших з-поміж себе.

Деякі спроби налагодження антигегемоністичної кооперації вже робляться. Покращуються взаємини незахідних країн. Відбуваються зустрічі, на яких красномовно відсутні США (візьміть хоча б московський саміт Німеччини, Франції та Росії, двосторонні зустрічі Китаю та Росії або Китаю та Індії). Не так давно було відновлено відносини між Іраном та Саудівською Аравією та між Іраном та Іраком. На тлі невдалої катарської зустрічі з питань економічного розвитку Близького Сходу (ініційованої США) виділяється успішна Конференція організації ісламських країн, проведена Іраном. Російський прем'єр Прімаков будує "стратегічний трикутник" Росії, Китаю та Індії для урівноваження впливу США, і його доктрина здобула підтримку представників усіх напрямків російської політики.

Однак найважливіший крок до створення антигегемоністської коаліції було зроблено ще до закінчення холодної війни. Це формування Європейського Союзу та створення спільної європейської валюти. Європа, як сказав міністр закордонних справ Франції Ведрін, повинна йти власним шляхом і створити противагу, щоб не допустити домінування США в багатополюсному світі. Очевидно, що євро може стати серйозним викликом гегемонії долара у фінансовому світі.

Втім, попри всю цю антигегемоністську метушню, більш масштабна, активна і оформлена антиамериканська коаліція ще тільки має з'явитися. Спробую пояснити чому.

По-перше, можливо, ще надто рано. З часом реакція на американську гегемонію може трансформуватися з невдоволення та незгоди у опозицію та колективну протидію. Загроза американської гегемонії є менш гостра, ніж військове вторгнення, характерне для європейських держав-гегемонів минулого. Через це багато хто не поспішає з формуванням коаліції для стримування американського домінування.

По-друге, дратуючись могутністю та добробутом США, багато урядів водночас хочуть мати від них користь. Адже країнам, які визнають американське лідерство, США віддячують доступом до своїх ринків, технічною та військовою допомогою, заплющуванням очей на невідповідність їхніх інститутів американським суспільним нормам (наприклад, порушення прав людини в Саудівській Аравії, створення ізраїльської ядерної зброї), підтримкою у міжнародних організаціях, підкупами та запрошенням політичних лідерів до Білого Дому. Кожна велика ре­іональна держава також зацікавлена в американській підтримці на випадок конфліктів з іншими регіональними державами. З огляду на переваги, які можуть гарантувати США, для багатьох країн оптимальнішим курсом буде, виражаючись дипломатичним слен­ом, не "балансування" проти Сполучених Штатів, а "приєднання" до них. Втім, з часом американська могутність ослабне, а з нею зменшаться і вигоди співпраці з США. Отже, цей фактор збільшує шанси на появу у майбутньому антигегемоністської коаліції.

Третє, сама теорія міжнародних відносин, що передбачає збалансування сил відповідно до поточних обставин, народилась в контексті європейської системи, створеної Вестфальським миром 1648 року. Учасниками її були країни-носії спільної європейської культури, що рішуче відокремлювало їх від турків-османів та інших народів. Згідно з цією теорією, основною одиницею міжнародних відносин ставала нація-держава і всі держави мали теоретично рівні права, незалежно від їхніх розмірів, багатства та могутності. Отже, культурна спільність та юридична рівність зробили можливим функціонування системи збалансування сил і запобігання появі єдиного гегемона, але й тоді система часто працювала недосконало.

Сьогодні світова політика стала мультицивілізаційною. Франція, Росія та Китай можуть бути зацікавлені у протидії американській гегемонії, але значні культурні відмінності, очевидно, ускладнять для них організацію ефективної коаліції. Крім того, ідея суверенної юридичної рівності націй-держав є не настільки важливою для незахідних суспільств, де більш природною у відносинах між людьми вважається не рівність, а ієрархія, центральним питанням для взаємин тут є питання про те, хто перший, а хто другий. Так, однією з причин краху китайсько-радянського альянсу наприкінці 1950-х рр. було небажання Мао Цзе Дуна грати другу скрипку в ансамблі кремлівських наступників Сталіна. Тепер же перешкодою до створення антиамериканської коаліції Китаю та Росії є небажання Росії бути молодшим партнером набагато більшого за кількістю населення та економічно динамічнішого Китаю. Культурні відмінності, ревнощі та суперництво можуть зашкодити великим державам утворити коаліцію проти наддержави.

Четверте, основною причиною суперечок між наддержавою та великими регіональними державами є намагання першої обмежувати, стримувати чи визначати дії останніх. З іншого боку, для другорядних ре­іональних держав фактор втручання наддержави є тим ресурсом, який вони можуть використати проти великих держав свого ре­іону. Таким чином, у наддержави та другорядних ре­іональних держав часто, хоча й не завжди, можуть знайтися спільні інтереси проти великих ре­іональних держав, і другорядні ре­іональні держави не горітимуть бажанням приєднуватися до коаліцій проти наддержави.

САМОТНІЙ ШЕРИФ

Визначальним фактором формування альянсів та антагонізмів найближчим часом стане взаємодія сили та культури. В культурному вимірі більш вірогідною видається кооперація між країнами, що мають риси культурної спільності; антагонізм скоріше за все може постати між країнами зі значними культурними відмінностями. Що ж до силового виміру, то тут Сполучені Штати та другорядні ре­іональні держави мають спільні інтереси щодо обмеження впливу великих держав у відповідних ре­іонах. Отже, Сполучені Штати роблять попередження Китаю, зміцнюючи свій військовий альянс з Японією і підтримуючи помірне нарощування японської військової потужності. Особливе партнерство США та Британії забезпечує механізм урівноваження сили об'єднаної Європи. Америка працює над розвитком тісних стосунків з Україною для запобігання експансії російської могутності. Після того, як Бразилія стала домінувати в Латинській Америці, США значно покращили свої стосунки з Ар­ентиною, яка тепер вважається військовим союзником Америки. Сполучені Штати тісно співпрацюють з Саудівською Аравією для стримування іранського впливу в ре­іоні Перської затоки та Пакистаном - хоча й менш успішно - для противаги Індії в Південній Азії. В усіх названих випадках кооперація слугує взаємним інтересам щодо стримування впливу великих ре­іональних держав.

Взаємодія факторів сили та культури означає, що Сполучені Штати, очевидно, матимуть складні взаємини з великими регіональними державами, хоча це меншою мірою стосуватиметься Європейського Союзу та Бразилії, ніж решти. З іншого боку. Сполученим Штатам слід підтримувати доволі дружні стосунки з усіма другорядними ре­іональними державами, але тісніші взаємини розвивати з другорядними ре­іональними державами, які належать до подібних культур (Британія, Ар­ентина, можливо, Україна), а не відмінних (Японія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Пакистан). Нарешті, стосунки між великими та другорядними ре­іональними державами однієї цивілізації (ЄС та Велика Британія, Росія та Україна, Бразилія та Ар­ентина, Іран та Саудівська Аравія) мають бути менш антагоністичні, ніж стосунки між країнами різних цивілізацій (Китай та Японія, Японія та Корея, Індія та Пакистан, Ізраїль та арабські держави).

Що ж означає одно-багатополюсний світ для американської політики?

По-перше, американцям необхідно припинити поводитись і говорити так ніби ми живемо в однополюсному світі. Для вирішення будь-якого важливого міжнародного питання, Сполученим Штатам необхідна співпраця принаймні кількох великих держав. Односторонні санкції та інтервенції - це гарантія зовнішньополітичних катастроф. По-друге, американським лідерам слід позбавитись своїх ілюзій доброго гегемона щодо подібності їхніх інтересів та цінностей інтересам та цінностям решти світу. Це не так. Справді, часом американська політика може сприяти громадському благу і слугувати загальноприйнятим цілям. Але часто вона лише шкодить, і не тільки через свою унікальну моралістичність, але й просто тому, що Америка є єдиною наддержавою, а відтак її інтереси конче відрізняються від інтересів інших країн. В очах багатьох країн це робить США унікальними, але не добрими.

Третє. Хоча Сполучені Штати не можуть створити однополюсного світу, в їхніх інтересах скористатися перевагами статусу єдиної наддержави і домагатися такої співпраці від інших країн, щоб вирішувати глобальні питання відповідно до американських інтересів. Це вимагає використання бісмаркіанської стратегії, рекомендованої Йозефом Йоффе, але водночас і бісмарківських талантів. В будь-якому разі це не може тривати вічно.

Четверте, взаємодія сили та культури особливо стосується євро-американських відносин. Динаміка сили породжує суперництво; культурна спільність сприяє кооперації. Досягнення майже кожної з великих американських цілей залежить від перемоги останнього фактору над першим. Стосунки з Європою є центральними для успіху американської зовнішньої політики, а з огляду на про- та анти-американську позицію відповідно Британії та Франції, стосунки з Німеччиною є центральними у стосунках з Європою. Здорова співпраця з Європою є головним засобом від самотності американської наддержави.

Річард Н. Гаасс доводить, що Сполученим Штатам слід діяти як світовому шерифу, організуючи "спеціальні наряди" інших держав для вирішення важливих міжнародних питань щойно вони постають. Гаасс працював в адміністрації Буша під час війни у затоці, і ця його пропозиція відбиває досвід та успіх тої адміністрації в організації гетерогенного глобального "наряду" для вигнання Саддама Хусейна з Кувейта. Але то діялося в короткий момент однополюсності. Тодішня війна різко контрастує з іракською кризою взимку 1998 року, коли Франція, Росія та Китай виступили проти застосування сили, і Америка змушена була організувати англо-саксонський, а не глобальний наряд. У грудні 1998 року американсько-британські авіаудари по Хусейну викликали ще меншу підтримку і більшу критику. Але найбільш вражаючим був той факт, що цю акцію не схвалила жодна арабська країна, включаючи Кувейт. Саудівська Аравія не дозволила Сполученим Штатам використати розміщені тут американські авіабази. Скидається на те, що всі майбутні спроби організації "нарядів" більше нагадуватимуть події 1998, а не 1990-91 рр. Більшість країн, як сказав Нельсон Мандола, не хочуть бачити Сполучені Штати своїм жандармом.

В добу народження багатополюсної системи адекватною заміною світового шерифа є громадська охорона порядку, коли головну відповідальність за мир та спокій у своїх ре­іонах беруть на себе великі ре­іональні держави. Річард Гаасс критикує цю ідею, вважаючи, що проти поліційних функцій великих ре­іональних держав виступатимуть інші держави цих ре­іонів, які я назвав другорядними. Так, їхні інтереси часто справді не збігаються. Однак в іншому разі та ж сама напруга існувала б між США та великими регіональними державами. Який сенс американцям підтримувати порядок, якщо цього можна досягти на місцевому рівні? Звичайно, кордони культур та цивілізацій не завжди точно збігаються з географічними кордонами. З цілого ряду причин, які я охарактеризував у своїй книзі, головні держави певної цивілізації можуть кращим чином підтримувати порядок серед членів своєї великої родини, ніж будь-хто чужий. Більше того, у багатьох ре­іонах, наприклад в Африці, Південно-східній Азії і, можливо, навіть на Балканах, такі країни, здається, починають розробляти системи колективного підтримання безпеки. Отже, американська, інтервенція може бути обмежена ситуаціями потенційних конфліктів за участю великих держав різних цивілізацій (Близький Схід, Південна Азія).

У багатополюсному світі 21 століття великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створюватимуть коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте в такому світі не буде. напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополюсного світу. З цих причин роль великої держави у багатополюсному світі для США може видатися менш обтяжливою і більш вдячною, ніж роль єдиної світової наддержави.





 
КонтактПоискАрхив
На основную страницу журнала XYZ