ШИЗОАНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ

Унітарно-раціональний світ розщеплюється на багато реальностей, а віртуальні та актуальні реальності постійно підміняють одна одну. Політика такого світу без спеціальних інтелектуальних та організаційних зусиль стає шизополітикою.

Шизоїдність світу

Традиційно унітарну раціональність світу породжував демократичний процес, де здоровий глузд більшості домінував над приватними інтересами в усіх соціально важливих питаннях. По мірі того, як світ ставав все більш складним, демократична більшість все частіше припускалась помилок. Так владарювання розділилось на демократію - панування некомпетентної більшості і елітократію - панування компетентної меншості. Причому те, що демократія не поєднувана з елітократією, намагаються не помічати. В якийсь момент демократія стала нормативно редагованою, потім маніпульованою елітою, поки на роль еліт не почали претендувати різні локальні партійно-корпоративні угрупування. В той час, коли маніпуляція демократичним процесом почалась з різних позицій, від різних елітних угрупувань, стало більше неможливо робити вигляд, що це демократія, навіть в середовищі так званих виборців.

Демократія перестала бути можливою не через відсутність можливості виборців управляти, а через втрату можливості різних еліт ефективно маніпулювати. Демократія більше не є можлива саме через неможливість створити стійку більшість в конкуренції еліт не те що по відношенню до принципових питань, але навіть по відношенню до дрібних чи неважливих питань. Цільове маніпулювання не просто повсюдно підмінило собою демократію, а ще й не є єдиним, тобто ми маємо безліч цільових маніпулювань демократичним процесом з боку різних еліт. Більшість в політиці - результат спроможності нормувати світ як єдину реальність. Коли зникає єдина реальність світу, демократична більшість у політиці не є досяжною в принципі. Політичні коаліції є ситуативними, короткочасними і представляють скоріше партійні інтереси еліт, ніж хоч яким-небудь чином нормовані інтереси широкого загалу в якій-небудь уніфікації.

Фантомні ідеї однієї норми, так звані ідеї тотальності - комунізм чи націоналізм - не створюють більше локальної єдності, бо являють собою дуже прості норми реальності в занадто складному світі з безлічі реальностей. Все ще за інерцією нам продовжують говорити про єдиний національний чи суспільний інтерес, який кожна з політичних сил розуміє зовсім по-різному. Раніше суспільство могло відсторонити від маніпулювання демократичним процесом одну еліту і дати доступ іншій. Тепер це неможливо. Вже неможливо так я раніше з боку так званого народу когось відсторонити, а комусь дати владу, бо сама влада розщепилася: втратити виконавчу владу ще не означає втратити владу взагалі, бо є ще легальна партійно-парламентська, легальна судова, корупційно-парламентска, корупційно-судова, корупційно-виконавча. Тобто ні відсторонення еліт від влади, ні делегування їм влади з боку народу не є можливим в принципі. Еліти просто конкурують за право домінуючої маніпуляції демократичним процесом, вже не досягаючи соціальної ефективності жодним чином. Еліти себе обирають і переобирають через маніпуляцію демократією.

Так званий народ знаходиться в стані дезорієнтації. Едип більше не страждає від переживання інцесту з матір'ю, він просто голосує за партію, що пропагує інцест як іншу норму. Робін-Гуд, Шрек, комп'ютерний пірат, розкрадачі бюджетів чи олігархи - однаково обходять недосконалий закон. Сам закон більше не підлягає вдосконаленню, оскільки зразу ж після його прийняття потужні соціальні інститути публічно повідомляють, як цей закон можна обходити. Едипа більш нема за що ненавидіти, а Робін-Гуда чи Шрека вже неможливо відрізнити від інших порушників закону.

В світі помноженої реальності довіра в принципі не є можливою. Довіра це тільки добровільне прийняття норм однієї реальності. Коли довіряти доводиться різним політичним реальностям, що конкурують на чолі зі своїми елітами, що їх породжують і підтримують, то це означає, що довіри нема зовсім. І чергова революція тут нічого не допоможе.

О якби нам хотілося, що від однієї тотальності світу ми переходили до іншої. Це так звично для нас: від однієї нормованої реальності шляхом революції переходити до іншої - наприклад від актуальної до віртуальної, але яка створюється з одного центру. До революцій за тисячоліття ми звикли: руйнуються одні норми, створюються інші. Ті, хто уособлює нові норми, заміняють при владі тих, хто уособлював старі. Раз-два, десятиліття-друге і ми вже живемо у новій реальності. Але такого вже не буде - в політиці будуть одночасно існувати різні віртуальні та різні актуальні реальності.

Кожна реальність в політиці створюється і підтримується тією чи іншою елітою. Ці реальності конкурують між собою, нормують одна одну, і вже ніколи жодна з них не зможе домінувати над іншою. Поки еліти конкурують за домінування чи вдають, що домовляються, їм вірити не можна. Елітам потрібно шукати інший спосіб мислення, який би дозволив ці різні реальності нормувати одночасно через який-небудь принцип чи систему принципів не уніфіковано, а співставлено, шляхом контрафлексії. Так перед нами з'являється вибір - шизополітика, заснована на зіткненні різних інтересів, різних систем норм, різних реальностей, чи інтелектуальна політика, що здатна принципово поєднувати інтереси, норми, реальності.

Опір з боку невігласів від еліти теоретичному осмисленню явища розщепленої на багато реальностей реальності саме і породжує шизоїдність світу. Ми мислимо, що живемо в демократії, а насправді постійно маємо справу з цільовою повсякчас малокомпетентною маніпуляцією різних еліт. Ми мислимо, що унітарна раціоналізація через домінування якоїсь однієї реальності є можливою, а насправді взаємне нормування реальностями одна одної в принципі не допускають тоталітаризуючого мислення. Ми думаємо, що маємо справу з політикою, а насправді ми давно вже живемо в середовищі шизополітики.

Шизополітика

Політик вже не може представляти всіх, бо різні групи суспільства його країни живуть не просто в різних політичних реальностях, як це могло бути і раніше, але ці різні реальності нормуються та осмислюють свою цілісність за межами суто державної політики. Отже політика та влада в національній державі породжують шизополітику - неможливість поєднати різні політичні реальності всередині країни як держави чи нації. Спочатку виникає шизополітика як розщеплена раціональність політики, як неспроможність до інтелектуального нормування різних політичних реальностей в платформі єдності. Потім шизополітика породжує шизополітиків. А потім вже шизополітики підтримують та відтворюють шизополітику як єдино можливе середовище свого існування.

Уникнути шизофренії у політиці неможливо лише викриваючи одні реальності та пропагуючи інші політичні реальності. Політик змушений жити у тій же реальності, яку сам обстоює, щоб не бути шизофреніком. Але навіть цього він не може зробити, бо насправді бажає іншого. Свідомість шизополітика переобтяжена ще і розривом особистих мотивів та суспільних цілей, про які він змушений говорити публічно. Тобто якщо раніше політик прагнув влади, грошей та слави, але змушений був це представляти у формі загальносуспільного інтересу, то тепер за відсутності цілісного загальносуспільного інтересу, єдиною формою публічної шизополітики стає публічний торг з обміну партійно-корпоративних інтересів (ми вам посаду - ви нам підтримку по такому-то закону). В ситуації перерозподілу власності такий торг взагалі набирає чіткої технології, відомої як дерибан-пакет, де обмін послугами, посадами, підтримкою дій та безоплатний розподіл власності зафіксовано у вигляді пакету, що голосується цілісно.

Публічна політика тепер стає віртуальною - в ній заключаються віртуальні компроміси, створюються віртуальні коаліції, заключаються віртуальні угоди, підписуються віртуальні універсали. Актуальні компроміси, коаліції, угоди та універсали заключаються в інших місцях, і вони не є публічними. Коли актуальні угоди та коаліції руйнуються, то шизополітики змушені видавати це як руйнування віртуальних угод, що публічно довести дуже важко. Так актуальні угоди та компроміси, не будучи ані зрозумілими, ані контрольовані виборцями, не можуть ними підтримуватися і гарантуватися. Аналізуючи політику на рівні віртуальної публічної політики, нічого не можна зрозуміти про актуальну політику. Дві дійсності у політиці - це і є шизополітика. Політика багатодійсності стає шизополітикою - віртуальна публічна політика для виборців та не непублічна актуальна для політиків політика.

Публічна шизополітика в такому разі перетворюється на естраду, цирк чи дурдом. Проблема не в тому, що шизополітик бреше публічно, бо сама брехня з точки зору по-різному нормованих реальностей є не брехнею, а віртуальністю різноманітних реальностей. Шизополітик, будучи зорієнтований на підтримку його здоровим глуздом виборців, змушений апелювати до здорового глузду, який тепер сам розпадається на безліч здорових глуздів - по-перше, здоровий глузд політиків і здоровий глузд виборців, а по-друге, різні здорові глузди різнопартійних політиків та різні здорові глузди різнопартійних виборців. Таку подвійну подвійність політична свідомість уже осягнути не може - настає політична шизофренія.

Взаємодія різних реальностей у політиці є смерть уніфікованої публічності, тобто мас-медіа традиційного формату, що обслуговують шизополітику, самі стають шизофренічними. Якщо раніше ми мали справу у мас-медіа з цензурою прямої заборони на ті чи інші висловлювання, теми, персони та партії, то в шизополітиці ми маємо справу з форматною цензурою, де некомпетентний виборець через інтерактивність відмітає і блокує будь-яку інтелектуальну потугу, надаючи підтримку лише шизополітиці, яка є конфліктною, цікавою і видовищною. Шизополітика перетворюється на шоу, на якому мас-медіа роблять рекламні гроші. Так різні здорові глузди різних політичних реальностей, що підтримуються публічно шизополітиками через старі формати мас-медіа, блокують інтелектуальную політику у будь-яких її проявах.

Сам виборець стає шизофреніком і тікає від цього. Виборець розуміє, що світ вже не такий простий, як йому про це говорять політики. Але оскільки ніхто з політиків не закликає виборців думати складніше, ніж вони звикли, тобто ніхто не виконує роль політичного лідера, то виборці опиняються у складній ситуації - займатися політикою означає ставати шизофреніком. Щоб зберегти свій єдиний здоровий глузд і звичну йому єдину реальність, виборець перестає цікавитись політикою і сприймає її як політичний балаган. Отже в ситуації тотальної недовіри до шизополітиків основою вибору виборця стають ірраціональні мотиви - зовнішність шизополітика, його родова поведінка, манера говорити, енергійність і таке інше.

Політологія перетворюється на шизополітологію, оскільки політолога постійно змушують коментувати політичний абсурд, надаючи йому хоч якого-небудь смислу. Шизополітологи в мас-медійному середовищі поділяються на три великих табори: партійно-корпоративна політологія, естрадна політологія та народна політологія. Саме тому рефлексія як спосіб мислення витісняється з шизополітики на маргінес.

Інтелектуали взагалі живуть в шизоїдному розмежуванні "ми і вони" - тобто інтелектуали, навіть будучи політиками і належачи до влади, себе як "ми" відокремлюють від "вони" - від влади, від політики і від політиків. При цьому вони не можуть дати відповідь на найпростіше запитання - а де знаходиться та політика, яка би створювала цілісне "ми". Коли раптом вони прозрівають і розуміють, що створення цілісних "ми" більше не збігається з державними кордонами, а має цивілізаційну платформу чи взагалі мережеву онтологію - вони перестають бути інтелектуалами в тому, що відноситься до їх ідентифікації та самовизначення. Ідентифікація та самовизначення інтелектуала змістовно більше неможливе всередині нації чи держави, при цьому формально замовлення на інтелектуальну діяльність інтелектуал прагне отримати від нації чи держави. Так інтелектуал теж стає шизофреніком - його самовизначення в національному та державному змісті як професіонала не збігається з його самовизначенням в осмисленому змісті його ідеального світу. Інтелектуал як носій державної ідеології, інтелектуал в шизополітиці, інтелектуал при владі - це шизоінтелектуал.

Так починає наростати небезпека для самого існування суспільства. Нема нікого більш небезпечного, ніж шизополітик, упевнений в своїй адекватності і неспроможний до інтелектуальних зусиль. Немає більш беззмістовного шизополітолога, ніж той, хто намагається надавати смисл тому, що смислу не має. Немає більш бездарного інтелектуала, ніж той, хто втратив свою ідентифікацію та самовизначення. Немає нічого більш небезпечного для країни, ніж добровільна відмова національних еліт від рефлексії та інтелектуальних зусиль у політиці і практикування ними шизополітики.

Перспективи подолання шизоїдності світу та шизополітики

Чи можливо подолати шизофренію політики у шизоїдному світі? З точки зору збирання всіх політичних реальностей до однієї купи, яка стане єдиною реальністю, чого прагнули попередні політичні тоталітаризуючі ідеології, - ні. Єдина тоталітаризуюча політична ідеологія більше не є можливою, бо кожна з сучасних політичних реальностей є досить сильною, що відстояти та утвердити себе - у вигляді окремих тоталітаризуючих партійних ідеологій. Шизофренію політики можна подолати лише шляхом освоєння нового типу віртуального мислення та нової компетенції - інтелектуальної політики.

Вибір у шизополітиків такий же, як і у звичайних клінічних шизофреніків: 1) вони виліковуються, долаючи спосіб шизофренічного мислення; 2) вони фізично чи психічно гинуть; 3) їх ізолюють від суспільства. Дуже небагато шизополітиків втілять у собі віртуальне мислення, освоять компетенцію інтелектуальної політики та стануть політиками нового покоління. Деякі з них змушені будуть піти з політики в той чи інший спосіб. Основна ж частина шизополітиків будуть ізольовані від політики зусиллями суспільства та політиками нового покоління. Найгірший варіант, який відомий з історії: коли національні еліти відмовляються від функції соціального мислення на потребу їх суспільства і влаштовують шизоїдні міжусобиці, значну їх частину знищують фізично - так суспільство уберігає себе від шизофренії.

Так вже сталося, що сучасні політики - потвори і нікчеми. Проблема не у тому, щоб їх ненавидіти чи з ними боротися. Новим політикам їх потрібно ігнорувати, водночас для себе намагаючись зрозуміти, як самим не стати потворами і нікчемами. Розвиток у політиці з'являється тоді, коли вдається оформити розрив сучасних політиків і майбутніх. Як оформити цей розрив цивілізовано - ось про що треба думати.

Вочевидь нинішні мас-медіа і особливо телебачення виконувати роль середовища нешизоїдної комунікації вже нездатні. Середовище експертної рефлексивної комунікації мусить від'єднатися від мас-медіа і безпосередньо працювати в структурах суспільства. Потрібно практикувати нові способи віртуального мислення поза публічною політикою, поза увагою журналістів та телекамер, формувати нові компетенції інтелектуальної політики у нових політиків та публічно ігнорувати політичний абсурд - ось як ми можемо пришвидшити кінець шизополітики.

Сергій Дацюк

Проект "Культурные провокации"