Культурна полiтика України: короткий iсторичний огляд та оцінки

1. Середньовiччя (IX - XIV ст.)

Хоча в захiдних унiверситетських курсах добу середньовiччя на територiї теперiшньої України пiд впливом росiйських iсторiографiчних схем досі прийнято розглядати в контекстi росiйського iсторичного процесу, однак аналiз позбавлених полiтичної тенденцiйностi iсторикiв та етнологiв переконливо доводить: київський перiод, пов'язаний з найвищим розквiтом княжої Русi (урвався 1240 року разом iз захопленням Києва татарами), мав безпосереднiм продовженням перiод галицько-волинський (де аж до 1349 року iснувала могутня українська держава); традицiя давньоруської державностi у певному сенсi продовжилася й у Великому князiвствi Литовському, де етнiчно й культурно домiнував українсько-бiлоруський елемент.

Надзвичайно важливим для всього подальшого процесу формування українсько ї нацiї та її культури стало здiйснення того, що можна назвати релiгiйно-культурним проектом князя Володимира Святого. Аби зцементувати розрiзненi, хоча й пiдкоренi силою зброї схiднослов'янськi племена, князь Володимир вдався 988 року до запровадження християнства вiзантiйського обряду як державної релiгiї. Втiм, самим актом навернення його проект не обмежився - разом iз грецькими та болгарськими священниками до Києва прибули численнi будiвничi, художники, лiтератори. У надзвичайно короткий термiн у Київськiй державi виникла, за монаршими задумом та волею, "висока" культура, взорована на багатiй культурi Вiзантiї. Втiм, мовою церкви та "високої" культури стала не грецька й не мiсцева - скажiмо, полянська, - говiрка, а так звана церковнослов'янська, фактично - болгаро-македонська. Причини, видається, були суто утилiтарнi - на той час уже iснувала багата релiгiйна лiтература цiєю мовою, загалом зрозумiлою нашим предкам, тож її можна було практично механiчно ввести до релiгiйного та культурного обiгу. Як зауважує Р.Якобсон, "багатющий врожай золотого вiку болгарської лiтератури при царi Симеонi (893-927) був повнiстю засвоєний на Русi пiсля її хрещення" [1].

Все це пояснює i чому став можливим "культурний вибух" у Київськiй Русi XI - XII столiть, i чому бiльшiсть явищ цiєї культури несуть явний знак вторинностi. "Висока" культура Київської Русi як наслiдок вiзантiйсько-болгарського щеплення, здiйсненого через послiдовну державну полiтику, хоча й дала чимало прекрасних плодiв, однак мало що з неї стало органiчною частиною питомої нацiональної культури, навiть елiтарної. На жаль, спадщина цього часу дiйшла до нас у вельми фрагментарному виглядi. Бiльшу частину її було знищено в часи подальших вiйськових лихолiть.

2. Вiки литовсько-польського панування

У 1352 роцi українськi землi було подiлено мiж Польщею (Галичина й частина Подiлля) та Литвою (Волинь, Київщина й Чернiгiвщина). При цьому бiльше половини територiї сьогоднiшньої України все ще лежало пусткою пiсля татарської навали. Якщо стан українських земель у складi Литви характеризувався тим, що культурнiшi завойованi пiдкорили собi диких ще завойовникiв, староукраїнська мова стала офiцiйною мовою Великого князiвства Литовського, в мiстах починає активно впроваджуватися Магдебурзьке право, то ставлення католицької Польщi до православного населення українських земель було значно жорсткiшим.

Внаслiдок Люблiнської унiї 1569 року всi українськi землi перейшли пiд владу Польської корони.

Майже два столiття безперервних ворожих навал не лише знищили власну державнiсть на українських землях та спустошили їх, але й призвели до значних перемiщень великих мас населення, що в кiнцевому рахунку стерло рiзкiсть граней мiж давнiми схiдноруськими племенами, але не створило натомiсть оформленої української народностi. Рештки "високої" культури, вцiлiлi вiд князiвських часiв, формували лише православну iдентичнiсть. Тож не дивно, що, доки завойовники-литовцi не перейшли на католицизм, а завойовники-поляки не розпочали активної контр-реформацiйної полiтики (з її нетерпимiстю до не-католикiв), давньоукраїнське суспiльство та його культура бiльш-менш спокiйно iнтегрувалися до загальнодержавного та загальнокультурного контексту Речi Посполитої.

Натомiсть з кiнця XVI столiття як вiдповiдь на контрреформацiйний тиск (одним з наслiдкiв якого стала Берестейська церковна унiя) на українських землях виникає й мiцнiє хвиля нацiонального вiдродження, що має попервах релiгiйне забарвлення. Головними силами його стають православне мiщанство, об'єднане в братства (найбiльшi - у Львовi й Києвi), та запорiзьке козацтво, на чолi якого опиняється патрiотична частина старої аристократiї (бiльшiсть якої на той час покатоличилася й сполонiзувалася). Однак домiнування релiгiйної проблематики в культурному вiдродження згодом зiграло поганий жарт з українською культурою. Бiльша i краща частина лiтературної та друкарської продукцiї цього часу творилася не народною, а церковно-слов'янською мовою чи наближеною до неї (полемiчнi твори Iвана Вишенського, "Граматика" М.Смотрицького, перша друкована, так звана "Острозька Бiблiя" 1581 р. та iн.)

Як писав Дмитро Чижевський, "з богословського погляду Острозька Бiблiя - великий успiх. Але з лiтературного боку вона зафiксувала дальший розрив мiж церковною та лiтературною (напiвнародною) мовою... Текст цей не мiг стати основою норми лiтературної мови на Українi. А iншого авторитетного джерела норми українська лiтературна мова не знайшла аж до кiнця 18 вiку" [2]. Таким чином, багато здобуткiв українського письменства XVI - XVII столiть згодом дiсталися, як трофей, росiйськiй культурi.

Дiяльнiсть братств i шкiл, вiдновлення злiквiдованої ранiше поляками православної iєрархiї дало iдейне пiдгрунтя для збойних змагань українцiв за власну окремiшнiсть. Вислiдом цiєї боротьби пiсля низки безуспiшних козацьких повстань стало створення в ходi вiйни 1648 - 1657 рр. пiд проводом Зиновiя Богдана Хмельницького незалежної української держави - Гетьманщини.

3. Гетьманська доба та втрата автономiї

Хоча Гетьманщина нiколи не охоплювала всiєї української територiї (поза її межами лишилися Галичина й Волинь, а вiд 1680-х рр. її землi обмежувалися переважно сучасними Полтавщиною та Чернiгiвщиною), хоча вiд 1654 року вона iснувала пiд дедалi жорсткiшим протекторатом Московської держави, значення її для подальшого формування української нацiї важко переоцiнити. Тут утворився своєрiдний республiканський устрiй з вибiрнiстю всього державного управлiння, тут було досягнено високого для тогочасної ґвропи рiвня освiченостi населення (на початку XVIII ст. одна школа в Гетьманщинi припадала менш нiж на 1000 мешканцiв).

Саме в XVII столiттi внаслiдок релiгiйно-культурного вiдродження та визвольних воєн, що породили гетьманську державу, вперше чiтко окреслиилася спiльнота, яку можна назвати українським народом - iз власною культурою, в якiй стопилися елементи питомi, вiзантiйськi, пiвденнослов'янськi, польськi тощо. Гетьманам України в їхньому щедрому патронуваннi церковного будiвництва, книгодрукування, освiти, вже не треба було запрошувати iноземних майстрiв - власних вистачало, i то не лише на самих себе, а й на цивiлiзування своїх пiвнiчних сусiдiв, як показали дальшi подiї.

Найбiльших масштабiв гетьманське патронування церковного будiвництва, освiти, книгодрукування набрало за часiв Iвана Мазепи (гетьман у 1687 - 1709), який настiльки щедро фiнансував з державної скарбницi зведення нових храмiв, що дослiдники архiтектури оперують спецiальним термiном "мазепинське бароко". Однак поразка вiдчайдушної спроби Мазепи вивiльнитися з-пiд впливу Росiї шляхом укладання союзу з королем шведським Карлом XII призвела до хвилi жорстоких репресiй та рiзкого обмеження автономiї Гетьманщини. На теренi культури репресiї виявилися в указi Петра I, яким 1720 року було заборонено українське книгодрукування, а в київськiй та чернiгiвськiй друкарнях дозволявся лише передрук церковних кних за умови їхньої цiлковитої тотожностi з росiйськими виданнями.

Iронiя ситуацiї полягала в тому, що Московське царство, всiляко нiвелюючи культурну самобутнiсть українцiв, водночас широко використовувало українськi культурнi сили для власного розвитку. Переведена московським патрiархом Никоном у другiй половинi XVII стол. церковна реформа робилася переважно силами українцiв; розвiй науки, освiти, мистецтва, навiть формування росiйської лiтературної мови - значною мiрою заслуга українцiв Ф.Прокоповича, М.Смотрицького, Ст.Яворського, А.Веделя та багатьох iнших.

Пiзнiше росiйський уряд перейшов вiд утискiв до лiквiдацiї iнституту гетьманства, i зрештою до цiлковитої лiквiдацiї залишкiв автономiї (1783). Вiдтодi Україна (за винятком Галичини, що пiсля розборiв Польщi 1772 - 1795 рр. опиняється в складi Австрiйської монархiї) набуває статусу звичайної росiйської провiнцiї, особливiстю якої порiвняно з центральними росiйськими губернiями є послiдовна боротьба за викорiнення всiх залишкiв мiсцевої самобутностi. Зокрема, урядовi заборони книгодрукування українською мовою зробили нацiональну лiтературу впродовж усього XVIII ст. рукописною, а витiснення української мови зi шкiл разом з рiзким скороченням мережi останнiх призвело до рiзкого падiння письменностi. Спецiальним актом 1802 року було заборонено навiть будувати церкви в українському стилi, й натомiсть наказувалося зводити храми за типовими для всiєї Iмперiї проектами.

Лiквiдацiя Гетьманщини супроводжувалася русифiкацiєю нацiональної елiти, наново сформованої в XVII столiттi. Одержавши права росiйського дворянства та широкi можливостi для кар'єри у швидко зростаючiй iмперiї, нащадки козацької старшини поступово вiдходили вiд власного народу, його мови й культури. До нового занепаду української культури спричинилися не лише втрата державної пiдтримки, а й згаданий вище brain drain до Петербурга та Москви.

З кiнця XVII столiття державною культурною полiтикою Російської Iмперiї стає пряме переслiдування власне української культури (а не українського православ'я, як це було за польського панування). Натомiсть церква, що ранiше була в Українi одним iз стовпiв нацiональної самобутностi та культури, особливо - "високої", тепер, ставши часткою загальноросiйської церкви, фактично перетворюється на елемент державного механiзму й також працює на нiвелювання духовного, культурного життя, викорiнення української самобутностi.

4. Нацiонально-культурне вiдродження Надднiпрянщини в XIX ст.

Як вiдомо, перша половина XIX столiття в європейськiй iсторiї стала епохою романтизму в культурi та нацiоналiзму в полiтицi. Процеси формування нацiй на етнiчнiй, народнiй основi, каталiзатором яких ставало культурне вiдродження, охопили тодi Чехiю, Угорщину, Сербiю та Хорватiю, Болгарiю, Грецiю. Дещо iнакше, суперечливiше та повiльнiше, вiдбувалися подiбнi процеси в Українi. На той час Росiйська Iмперiя не лише позбавила Україну автономiї, а й фактично присвоїла собi цiлий перiод української iсторiї ("князiвську добу") та левову частину здобуткiв її культури. Українцям доводилося наново, уже на народно-етнiчному грунтi, творити лiтературну мову, "високу" культуру, нацiональну елiту.

У Петербурзi 1798 року вийшла друком "Енеїда" Iвана Котляревського - травестiя живою українською мовою класичної поеми Вергiлiя. Цю дату прийнято вважати за початок вiдродження нового українського письменства. В мiстах України (насамперед - у Харковi, де з iнiцiативи громадян 1805 року вiдкрито унiверситет), а також у Петербурзi й Москвi виходять етнографiчнi збiрники, iсторичнi дослiдження, першi спроби оригiнальної україномовної поезiї та прози. Поява 1840 року першого видання "Кобзаря" Тараса Шевченка остаточно ствердила нацiональну лiтературу в її правах.

Перше поколiння "нових" українських лiтераторiв розглядало власну творчiсть здебiльшого як окрему, поруч з "московською", частину "загальноросiйського" культурного процесу (при чому, за переконанням багатьох iз них, частину безумовно древнiшу й "питомiшу", менш зiпсовану чужоземними механiчними запозиченнями, анiж великоруська культура пiсля реформ Петра I ) й не ставило перед собою загальноукраїнських завдань. Та вже їх наступники, передусiм - Тарас Шевченко та його товаришi - члени Кирило-Мефодiївського братства, початково iнспiрованi "панслов'янськими" iдеями Коллара, Шафарика та iн., швидко перейшли до української нацiональної iдеологiї й чи не вперше вiд часiв гетьмана Мазепи гостро поставили ключовi проблеми iснування самостiйної української культури та української нацiї. Суспiльно-полiтичнi та культурнi погляди "братчикiв" вiдбилися в "Книзi битiя українського народу" та в зрiлих поетичних творах Тараса Шевченка. Недовга дiяльнiсть Братства, розгромленого росiйською полiцiєю, з наступним арештом та засланням "братчикiв", започаткували пiвторастолiтнiй перiод, коли в умовах бездержавностi чи псевдодержавностi українськi лiтератори та митцi покладали на себе та свою творчiсть не тiльки й не стiльки суто мистецьку, скiльки нацiє-творчу та нацiє-охорончу функцiї. В певному сенсi вони були (чи намагалися бути) не просто митцями, а й українськими суспiльними дiячами, лiдерами свого народу. Як можна судити з росiйської державної полiтики щодо української культури, Iмперiя всерйоз сприймала цю культуру як поважну небезпеку свойому iснуванню.

Урядовi заходи були скерованi на зросiйщення краю, а згодом - i на прямi адмiнiстративнi заборони (закриття першого україномовного часопису "Основа", закриття приватних недiльних шкiл з українською мовою викладання та заборона українського друку циркуляром 1863 року, пiдтвердження й посилення цiїї заборони Емським указом 1876 року тощо). У випадках, коли дiяльнiсть українцiв набувала не суто етнографiчного, а полiтичного забарвлення, вона нещадно каралася

За таких умов українська культура розвивалася майже виключно як альтернативна загальноiмперськiй, на кошти й за пiдтримки українських громад та окремих ентузiастiв. Так, друге видання "Кобзаря" Тараса Шевченка (1860) вийшло коштом вiдомого садiвника й промисловця Платона Симиренка, кошти на спорудження пам'ятника Котляревському в Полтавi (1903) збирали передплатою серед усiх свiдомих українцiв; українськi театри не мали жодної державної пiдтримки й дiяли на суто комерцiйних засадах, що змушувало їх вiдповiдно формувати репертуар. З iншого боку, патрiотично настроєним українським науковцям - iсторикам, географам - нерiдко вдавалося, розгорнувши активну дiяльнiсть у мiсцевих "загальноросiйських" установах, перетворювати їх на фактично українськi (як-от Пiвденне вiддiлення Iмператорського географiчного товариства та iн.)

На загальному характерi iснування української культури цього перiоду дуже позначилися два фактори. По-перше, нацiє-творча та нацiє-охоронча функцiї, обов'язок "будити свiй народ". Недарма видатний полiтичний мислитель початку XX cтол. В.Липинський навiть саму нацiональну культуру визначив як "суму певних суспiльних вартостей, що в боротьбi за iснування себе оправдали та в досвiдi поколiнь показали себе для самозбереження тiєї групи (тобто нацiї - авт.) найкращими - творить те, що ми називаємо культурою". Така концепцiя часто не йшла на користь розвитковi власне мистецтва, зводила його до iлюстративно-просвiтницької ролi. Звiдси - й ставлення до тих митцiв, якi робили спроби заговорити про самоцiннiсть мистецтва, як до декадентiв, мало не зрадникiв нацiональної справи.

По-друге, неповноструктурнiсть українського народу, який тодi складався iз малоосвiченої селянської маси та жменьки нацiонально свiдомої iнтелiгенцiї, спричиняла виразний подiл української культури на традицiйну народну, себто фольклор, творений селянською масою для самої себе, та культуру, творену iнтелiгенцiєю, себто начебто елiтою, але - не для самої себе, а знов-таки - для селянської маси, аби її просвiтити та "збудити". Це нерiдко призводило до сумного результату: "висока" культура, стилiзована пiд "народну", i народом погано сприймалася, й культурних потреб елiти не обслуговувала, тому надднiпрянська iнтелiгенцiя аж до кiнця XIX стол. для власних iнтелектуальних потреб використовувала переважно росiйську мову.

5. Нацiональне вiдродження в Галичинi

Як уже зазначалося, пiсля розборiв Польщi українська Галичина опинилася в складi Австрiйської монархiї як частина так званого "Королiвства Галiцiї та Лодомерiї", панiвнi позицiї в якому належали полякам. Тому нацiональне вiдродження на цих землях вiдбувалося пiд знаком боротьби за рiвне з поляками становище в краї. Вiденський уряд бiльш-менш толерантно ставився до українства, вбачаючи в ньому противагу щодо польського сепаратизму. Водночас на грошi росiйського уряду пiдтримувався й рух українцiв-"москвофiлiв", зорiєнтований на штучне насаджування росiйської мови та пропаганду єдностi схiдних слов'ян пiд росiйською зверхнiстю.

В умовах порiвняно лiберального полiтичного режиму українцям у Галичинi вдалося досягнути значно бiльшого, анiж їхнiм братам на Надднiпрянщинi. Тут функцiонувала мережа культурно-просвiтницьких iнституцiй (з них товариство "Просвiта" 1914 року нараховувало 37 тисяч членiв i утримувало 3 тисячi народних читалень), вiльно виходила українська преса, коштом уряду дiяло декiлька українських гiмназiй та унiверситетських кафедр. Велике значення для нацiонального вiдродження мала й патрiотична позицiя греко-католицької церкви. Саме в Галичинi друкувалися тодi письменники з пiдросiйської України, виходили численнi переклади творiв свiтового письменства на українську мову, забороненi в Росiйськiй iмперiї.

Українське суспiльно-культурне життя в Галичинi було значно повноструктурнiшим i, що теж важливо, вiдкритiшим до ґвропи. Тому й не дивно, що стихiйно виникле галицьке мiське "койне" не менш вiд старанно виплеканої "щиро народної" мови надднiпрянської белетристики вплинуло на формування сучасної лiтературної української мови, придатної й до художньої творчостi, й до науки, й до полiтики.

З огляду на все це серед галицької iнтелiгенцiї сформувалася концепцiя "п'ємонтизму", тобто особливого призначення Галичини, котра, подiбно до П'ємонту в Iталiї, стане стрижнем, завдяки якому й довкола якого згодом утвориться незалежна Українська держава. В руслi iдеї "п'ємонтизму" в Галичинi створювалися культурнi, освiтнi, науковi, полiтичнi, навiть спортивнi та парамiлiтарнi органiзацiї, що старалися своєю дiяльнiсть охопити, як не тепер, то згодом, всю Україну.

6. Визвольнi змагання. Вiдродження й загибель Української держави

Пiсля повалення царату група українських дiячiв, зiбравшись у березнi 1917 року в Києвi, оголосила про створення Центральної Ради як органу представництва українських органiзацiй та партiй. Протягом лiта того ж року Центральна Рада пiд головуванням професора Михайла Грушевського фактично конституювалася в перший нацiональний парламент, створила Генеральний секретарiат (уряд) на чолi з вiдомим письменником Володимиром Винниченком, а 20 листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республiки на територiї етнiчних українських земель.

Вiдроджена українська держава не була тривкою. Незгуртованiсть полiтичного українства, соцiалiстичнi симпатiї провiдникiв УНР та нездатнiсть їх органiзувати державне життя й оборону краю призвели до замiни її монархiчним гетьманатом Павла Скоропадського (квiтень - грудень 1918 року). Пiсля вiдходу союзникiв-нiмцiв гетьманат упав пiд ударами лiвих повстанцiв, очолених лiдерами колишньої УНР, якi вiдновили свою владу (щоправда, лише в центральних районах України) у формi Директорiї на чолi з Симоном Петлюрою. У листопадi 1918 року в Галичинi було проголожено незалежнiсть Захiдно-Української Народної Республiки, яка 22 сiчня 1919 року разом з УНР урочисто проголосила злуку в єдину соборну українську державу. Пiсля кiлькох мiсяцiв запеклої боротьби на чотири фронти - проти бiльшовикiв, росiйських "бiлих", полякiв та румунiв - незалежна Україна зазнала поразки й в кiнцевому рахунку виявилася подiленою мiж Польщею та Радянською державою.

Основним наслiдком короткого перiоду Центральної Ради для розвитку української культури стало знесення всiх адмiнiстративних заборон часiв царату. Навiть без значної державної допомоги в цей час з'являються сотнi нових видавництв i театральних труп, тисячi видань, українська мова на правах державної вперше входить у середню й вищу школу. Центральна Рада встигла прийняти й найдемократичнiше на той час у свiтi законодавство про нацiональнi меншини.

Полiтика гетьманату щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була помiркованiша. Проте, спираючись на досвiдченi адмiнiстративнi кадри старого режиму, гетьман пiшов не шляхом українiзацiї наявних росiйських iнституцiй, а створення нових українських. Як наслiдок протягом лише семи мiсяцiв було вiдкрито два українськi унiверситети, десятки гiмназiй, органiзовано Нацiональну Академiю Наук. Уряд у листопадi 1918 р. ухвалив закон про автокефалiю православної церки в Українi.

По довгих десятилiттях просвiтництва, долання урядових перепон та боротьби за виживання в часи iмперських репресiй, українська iнтелiгенцiя нарештi одержала шанс здiйснити на практицi свої державотворчi плани, повiвши за собою селянську масу, бо бiльше вести було нiкого. Свою державотворчу роль дiячi української культури зрозумiли буквально - iсторики, критики та романiсти ставали мiнiстрами та парламентарями, часто не маючи до того анi об'єктивних даних, анi будь-якого досвiду. Наслiдки були невтiшнi. Авторитет нової української влади швидко падав. У критичнi моменти виявлялося, що українським селянам значно ближчi бiльшовицькi популiстськi лозунги (хоча самi бiльшовики як рух в Українi були непопулярнi), анiж туманнi iдеали незалежної демократичної України. Незрiлiсть, недоформованiсть української нацiї - наслiдок русифiкаторської полiтики царату та обмеженостi й невправностi українського "просвiтянства", - в кiнцевому рахунку принесли загибель українськiй незалежностi. Це ясно видно на тлi iнших ранiше бездержавних схiдноєвропейських народiв - полякiв, чехiв, фiннiв, балтiйцiв, що саме завдяки мiцнiй нацiональнiй свiдомостi мас попри несприятливi обставини все ж збудували власнi держави.

7. "Українiзацiя" та "Розстрiляне вiдродження".

Росiйським бiльшовикам вдалося захопити Україну головним чином завдяки успiшнiй полiтицi, спрямованiй на розкол мiж українськими "нацiоналiстами" та "лiвими", спокусивши останнiх обiцянками, що в майбутнiй "всесвiтнiй федерацiї робiтничо-селянських республiк" Україна матиме такий самий статус, що й Росiя. Пробiльшовицькi, але нацiонально свiдомi українськi кола були дуже важливою силою в радянськiй Українi 20-х рокiв, тому полiтика бiльшовицької держави щодо української культури осцилювала мiж активним державним протекцiонiзмом та раптовими нападами щиростi, коли маска братiв-покровителiв спадала, показуючи знайомий з царських часiв українофобський вискал.

Першi роки пiсля громадянської вiйни бiльшовицький режим в Українi здавався порiвняно лiберальними. Було збережено створену гетьманом Академiю Наук, продовжували iснувати кооперативнi органiзацiї та видавництва, дiяли численнi мистецькi угруповання рiзних напрямкiв, толерувалася дiяльнiсть Української Автокефальної Православної Церкви. Однак соцiальна база нового режиму серед неросiйських народiв СРСР залишалася досить вузькою, тому керiвництво ВКП(б) прийняло 1923 року рiшення про "коренiзацiю", тобто полiтику закорiнення радянської влади й комунiстичної iдеологiї в неросiйських регiонах. За цiєю полiтикою партiйнi та державнi установи, газети, вищi та середнi освiтнi заклади повиннi були переходити на нацiональнi мови, аби стати зрозумiлiшими, "рiднiшими" мiсцевому населенню. Активним запроваджувачем цiєї полiтики в Українi став тодiшнiй генсек ЦК КП(б)У Лазар Каганович - постать у радянськiй iсторiї досить одiозна.

Втiм, у випадку України обгрунтування "українiзацiї" дав ще 1920 року Микола Скрипник, один з дуже небагатьох свiдомих українцiв серед бiльшовицької елiти. Вiн доводив у статтi "Донбас та Україна", що русифiкований пролетарiат України зможе побудувати соцiалiзм, привернути на свiй бiк селянство, лише "коли сам стане на бiк селянства у вiдношеннi нацiональному". Українiзацiя була державною й партiйною полiтикою бiльшовикiв, тому й проводилася вона по-бiльшовицьки - жорсткими адмiнiстративними заходами, з намаганням якомога швидше досягти високих формальних показникiв. Цi показники у другiй половинi 20-х рокiв справдi були вражаючi. Письменнiсть мiського населення зросла вiд 40 до 70%, сiльського - вiд 15 до 50%, при цьому навчання велося, як правило, українською мовою. Всi службовцi повиннi були здати iспит з української мови, отже, на 1927 рiк уже 70% урядових справ велося цiєю мовою. На 1929 рiк цiлком українськими стали 80% середнiх шкiл та 30% вищих навчальних закладiв; україномовнi книжки складали бiльше половини загальної кiлькостi видань.

Варто зауважити, що адмiнiстративна "українiзацiя" була досить поверховою, нерiдко викликала глухий спротив росiйського та росiйськомовного мiщанства та дещо iронiчне, хоча й прихильне ставлення української iнтелiгенцiї. Як показали дальшi подiї, змiна державної полiтики могла так само швидко обернути ситуацiю в протилежний бiк. Важливiшим i тривкiшим виявилося те, що вiдбувалося у 20-тi роки в українськiй культурi. Небачений досi розквiт її не був, вочевидь, наслiдком анi офiцiйної українiзацiї, анi взаємної симпатiї українських митцiв та бiльшовицького режиму. Iмпульс культурному вiдродженню дали ще Визвольнi змагання, небачене зростання нацiональної свiдомостi українцiв, їхня воля будувати власну культуру i власне майбутнє, яку бiльшовики намагалися, i загалом вдало, спрямувати в русло побудови соцiалiзму. Недарма М.Скрипник казав 1927 року, що "українiзацiя - це метода керування цiлим українським культурним процесом як однiєю з передумов соцiалiстичного будiвництва." Безумовно, тодiшня влада в УСРР вiдкривала державнi українськi театри, музеї, видавництва, бiблiотеки, науковi установи, пiдтримувала українських митцiв матерiально, i все це - у масштабах, ранiше для української культури небачених. Але навзамiн вона вимагала не просто лояльностi, а вiдкритої пiдтримки режиму. Щоправда, митцi та iнша iнтелiгенцiя, настроєнi бiльш чи менш опозицiйно, у цей перiод не репресувалися, а просто не мали державної пiдтримки. Однак вони, вочевидь, мали чималий вплив на патрiотичну частину українського суспiльства, тож недарма iнша видатна постать тих рокiв, письменник i публiцист Микола Хвильовий у знаменитому циклi памфлетiв, присвячених українiзацiї та тодiшньому становищу в культурi, визначив "основнi вiхи мистецької полiтики": необхiднiсть дерусифiкувати пролетарiат як "єдиний вихiд для пролетарiату заволодiти культурним рухом", а також залучити на свiй, тобто комунiстичний, бiк найталановитiшу мистецьку молодь, бо тим часом "дрiбна буржуазiя загрiбає до себе вузiвську молодь i утворює кадри своєї iнтелiгенцiї, яка й виховує масу..." Критикуючи тодiшню культурну полiтику "масовiзму", тобто масового залучення до мистецтва не дуже талановитої, не дуже освiченої, але дуже "iдейної" молодi, Хвильовий зауважував, що жменька талантiв, яку цiй масi протиставлять "дрiбнобуржуазнi" митцi, "в тисячу разiв сильнiше вплине на масу, анiж "Гарт" i "Плуг" вкупi". У суто мистецьких питаннях Хвильовий закликав орiєнтуватися не на росiйську культуру, а на європейську, вiльно визначати власнi шляхи розвитку, не оглядаючись на Москву. "Ми пiд впливом власної економiки прикладаємо до нашої лiтератури не "слов'янофiльську теорiю самобутностi", а комунiстичну теорiю самостiйностi, - писав вiн. - Росiя ж самостiйна держава? Самостiйна! Ну, то й ми самостiйна. (...) Росiйська лiтература тяжить над нами в вiках, як господар становища, який привчав нашу психiку до рабського наслiдування. Отже, вигодовувати на нiй наше молоде мистецтво - це значить затримати його розвиток" [3].

Суперечливiсть та непослiдовнiсть "українiзацiї", зауважувану багатьма i тодi, й пiзнiше, видатний мовознавець проф. Ю.Шевельов окреслив так: "Українiзацiя була процесом двобiжним. Рiвнобiжно до заходiв, спрямованих на поширення української мови, робилися зусилля знищити українську культуру, а з нею й мову" [4]. Справа може бути з'ясована тим, що, вочевидь, рiзнi суспiльно-полiтичнi сили в Українi й поза нею мали рiзнi концепцiї українiзацiї й дiяли часом односпрямовано, а часом - входили в конфлiкти, якi зрештою й призвели до трагiчного фiналу. Можна умовно говорити про українiзацiйнi "проект Сталiна- Кагановича" та "проект Скрипника-Хвильового". За першим стояло московське бiльшовицьке керiвництво та чи не бiльшiсть партiйно-державної верхiвки в самiй Українi, за другим - група нацiонально свiдомих керiвникiв КП(б)У та молода "радянська" українська iнтелiгенцiя. Основнi риси обох "проектiв" ми нинi можемо встановлювати, аналiзуючи розрiзненi цитати та практичнi акцiї головних дiйових осiб. Обидва "проекти" виходили з необхiдностi та неминучостi побудови соцiалiстичного суспiльства в Українi та створення нової, "соцiалiстичної" української культури; обидва передбачали енергiйнi "бiльшовицькi" дiї задля цього. Однак на цьому подiбнiсть практично вичерпувалася.

"Проект Скрипника-Хвильового" мав на метi створення цiлiсного, органiчного українського соцiалiстичного суспiльства з цiлiсною, органiчною, самостiйною українською соцiалiстичною культурою. Для цього потрiбно було, з одного боку, "українiзувати" наявнi соцiалiстичнi елементи (державно-партiйний апарат та робiтництво), з iншого - "соцiалiзувати" питомi українськi елементи (творчу й наукову iнтелiгенцiю та селянство) i поєднати все в єдиний нацiональний органiзм. Саме для цього "радянiзували" ВУАН, запрошували до роботи в УСРР такi чiльнi постатi, як М.Грушевський, В.Винниченко, В.Стефаник. Лише деякi елементи старої української культури (як-от церква) не надавалися до такої iнтеграцiї й мали витiснятися чи й лiквiдовуватися.

Натомiсть "проект Сталiна-Кагановича" випливав з iдеї "коренiзацiї", тобто розширення соцiальної бази бiльшовицької влади в неросiйських регiонах, та сталiнської концепцiї культури в соцiалiстиичному суспiльствi як "нацiональної за формою, соцiалiстичної за змiстом" - отже, все в українськiй культурi, що виходило поза "нацiональне офарблення" спiльного для всього СРСР змiсту, не мало права на iснування.

Московський режим, вочевидь, не дуже вiрив, що українiзований пролетарiат перевиховає "дрiбнобуржуазну" українську iнтелiгенцiю, а не навпаки. Ще небезпечнiшими виявилися для Сталiна та його оточення новi i, варто зауважити, з кожним днем дедалi обгрунтованiшi претензiї українцiв на самостiйнiсть, хай поки що лише культурну. Тому найенергiйнiшi здiйснювачi "проекту Скрипника-Хвильового" ( нарком освiти О.Шумський, М.Хвильовий, економiст М.Волобуєв, старе керiвництво ВУАН) регулярно пiддавалися гострiй критицi чи й переслiдуванням. З початком тридцятих рокiв ситуацiя взагалi рiзко погiршилася - українiзацiю за "проектом Скрипника-Хвильового" спiткав трагiчний кiнець.

8."Культурна революцiя" та нищення української культури

Сталiнська модель побудови соцiалiзму, прийнята до енергiйного виконання в "рiк великого перелому" (1929), мала три ключових напрямки: iндустрiалiзацiю, колективiзацiю села, культурну революцiю. Пiд останньою розумiлося "швидке подолання культурної вiдсталостi, пiднесення культурного рiвня трудящих, створення й розквiт нової за змiстом i формами соцiалiстичної культури" [5].

Поза офiцiйно прокламованими, "культурна революцiя" в СРСР мала й суто практичнi цiлi - пiдготовку iз селянської молодi "кадрiв iндустрiалiзацiї", створення розгалуженої системи масової iдеологiчної обробки населення. "Подолання культурної вiдсталостi" практично означало примiтивне "цивiлiзування" народних мас, передусiм - сiльських. За твердженням УРЕ, "одним з найважливiших завоювань культурної революцiї було здiйснення в СРСР загального початкового обов'язкового навчання, в осн. за роки першої п'ятирiчки (1928-32)... В ходi К.р. усувався розрив мiж культурою мiста й села, мiж культурним рiвнем працiвникiв розумової й фiзичної працi..."

Натомiсть створення "нової культури" здiйснювалося передусiм шляхом нищення культури старої - як елiтарної, так i традицiйної народної, тiсно пов'язаної з християнством. Нацiональна культурна тяглiсть та самобутнiсть в цих умовах ставала зайвою, навiть шкiдливою для справи соцiалiзму й мусiла зникнути, а в кiнцевому рахунку приреченими оголошувалися нацiональнi культури взагалi.

Неважко було помiтити, що в рамки майбутньої "нової культури" не вмiщувалася практично вся українська культура, яка витворилася на початок 30-х рокiв - i "стара", й "нова". Окрiм того, головна прагматична спонука до офiцiйної "українiзацiї" - завоювання на свiй бiк селянства, - стала неактуальною; селянство почали "завойовувати" примусовою колективiзацiєю, а потiм - штучним голодом.

Отже, прийшов час масового нищення спершу старої, а згодом i нової української iнтелiгенцiї. Його початок знаменував процес "Спiлки визволення України", коли 1930 року за очевидно сфабрикованою справою було засуджено велику групу провiдних українських дiячiв доби УНР на чолi з академiком Сергiєм ґфремовим.

1933 року на Україну Сталiним присилається Павло Постишев, що стає другим секретарем ЦК КПУ, але отримує диктаторськi повноваження й починає масовi репресiї проти селян, iнтелiгенцiї, частини партiйних кадрiв. Невдовзi накладають на себе руки найвiдомiшi "нацiонал-комунiсти" - Микола Хвильовий та Микола Скрипник.

Репресiї охопили практично всi сфери української культури - науку, мистецтво, освiту, релiгiйне життя, сiльську кооперацiю. Втiм, як зауважував Ю.Шевельов, "згубнi наслiдки полiтики Постишева виявилися не в заборонi української мови чи формальному припиненнi українiзацiї, а в майже тотальному розгромi українських кадрiв. У погодженнi з гаслом про культуру, нацiональну тiльки формою, кожного, хто плекав традицiї українського минулого, змушували замовкнути або знищували."

1933 року розгромлено знаменитий театр "Березiль", згодом заарештовано його натхненникiв - режисера Леся Курбаса та драматурга Миколу Кулiша (обох розстрiляно на Соловках у 1937 роцi). Розгромлено було український кооперативний рух, який у 20-тi рр. забезпечував бодай вiдносно незалежний вiд держави статус окремих секторiв української культури (кооперативнi видавництва "Слово", "Книгоспiлка", "Рух" та iн.). Масовому розгрому пiддають Всеукраїнську Академiю Наук, яка аж до 1929 року зберiгала порiвняно незалежне щодо партiйного керiвництва становище. 1931 року було розформовано створену Михайлом Грушевським iсторичну секцiю ВУАН, припинено її видання, а сам М.Грушевський змушений був виїхати до Москви. Протягом 30-х рокiв гуманiтарнi установи ВУАН було розгромлено практично цiлковито. Закрито Iнститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавцiв було розстрiляно 62. Так само було знищено майже всiх спiвробiтникiв Iнституту фiлософiї. Закрито було Iнститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навiть Український iнститут марксизму-ленiнiзму, який розробляв альтернативну до М.Грушевського концепцiю iсторiї України. Пiзнiше замiсть цього закладу створено українську фiлiю московського Iнституту Маркса-Енгельса-Ленiна.

Найсуворiшi репресiї впали на систему народної освiти та на мистецьку iнтелiгенцiю. Пiсля самогубства наркома освiти М.Скрипника з системи Наркомосу "вичищено" 2000 працiвникiв-"нацiоналiстiв", з них 300 письменникiв та вчених. Протягом 30-х рокiв загинули в таборах або були розстрiлянi близько 200 з 240 письменникiв, що активно друкувалися в 20-х роках.

Майже цiлковито фiзично знищено було й групу мистцiв-"бойчукiстiв", Провiдних майстрiв українського художнього авангарду змушували "перебудуватися" в дусi соцреалiзму, а бiльшiсть новаторських їхнiх праць знищено.

Борючись з усiма проявами "нацiоналiзму" в культурi, комунiстична влада України скерувала свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв. "Буржуазно-нацiоналiстичним" було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й зруйновано сотнi пам'яток найцiннiших архiтектурних пам'яток. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої 12 ст., численнi пам'ятки доби гетьманства.

Нищилася владою i традицiйна народна культура. Оскiльки ця культура значною мiрою спиралася на християнськi традицiї та моральнi цiнностi, протягом 30-х рокiв було майже тотально придушено релiгiйнi органiзацiї. Повнiстю розгромлено "нацiоналiстичну" УАПЦ, репресовано 23 iз 24 її єпископiв. Пiсля цього розгромлено й екзархат росiйської православної церкви в Українi. В результатi з 12000 парафiй, що дiяли на територiї тодiшньої УРСР перед 1917 роком, на 1939 рiк iснувало два-три десятки. Заборонялося святкувати релiгiйнi свята, проводити традицiйнi обряди - весiлля, хрестин, похорону тощо. Аби пiдiрвати закорiнений у народну свiдомiсть вiдлiк часу, пов'язаний з церковними святами, влада в серединi 30-х запровадила навiть новий календар (шестиденка замiсть традицiйного тижня). Втiм, вiд цього експерименту скоро вiдмовилися.

Росiйськомовними знову стали вищi навчальнi заклади, i якщо 1931 року українською мовою видавалися 90 вiдсоткiв газет i 85 вiдсоткiв часописiв, то за дев'ять рокiв цi цифри зменшилися вiдповiдно до 70 й 45 (навiть з урахуванням приєднаної на той час Захiдної України, де всi видання були українськими).

Отже, формально зберiгши свою iнфраструктуру й прокламовану державну пiдтримку, "українська радянська культура" у 30-тi роки зазнала стiлькох нащiвних ударiв, що невпiзнанно змiнила свiй змiст i суть, майже повнiстю омертвiвши й офiцiалiзувавшись, перетворившись на слухняне знаряддя iдеологiчної обробки власного народу чужим режимом.

Олександр Гриценко
Максим Стріха

Для пошти  Редакція XYZ

ICQ UIN 3747859