Велика Лаврська дзвіниця.
Соціальний аспект в характеристиці пам'ятки архітектури 1731-1745 р.р. Иогана Готфріда Шеделя.

Поняття "пам'ятки архітектури" існувало не завжди. Перші будівлі з'явилися на соціально-інтуїтивному тлі, як помешкання або господарські споруди. Пізніше, у суспільстві виокремлюються фахівці, котрі вбачають у спорудах організований простір, а по тому, й художньо організований простір.

Таке стало можливим лише тоді, коли людство узагальнило вже забутий досвід у галузі будівництва.

Майстри, котрі засвоїли знання попередніх часів та навчилися їх використовувати до смаку сучасності, ставали архітекторами.

Знання тих спеціалістів були орієнтовані, головним чином, на політичну еліту, яка була спроможна фінансувати не "масове", а "соціально-елітне" будівництво.

Звісно, що кількість "архітекторів" у ХУІІ-ХУІІІ століттях в "Україні" була значно більшою, ніж у XIV ст., і меншою, ніж у ХІХ-ХХ ст. Цей факт соціальне виправдовний і мало у кого викликатиме заперечення. Крім означеного, можна припустити, що фахова підготовка майстрів була різна. Вона залежала від часу й місця навчання й т. і.

В часи, про які йдеться, майстри будівельної справи багато мандрували. Інколи, доля закидала їх далеко від Батьківщини, де вони обживалися й працювали усе життя.

В історії України залишилися чимало прізвищ таких людей. Серед них є представники із Західної Європи. Не слід акцентувати увагу на тому, що виключно кращі будівничі Заходу їхали в "Україну", щоб втілити свої здібності в проектах на замовлення нашого панства.

Кращими вони ставали пізніше. У ті часи (XVIII), головним засобом пошуку "замовників", або "виконавців" була протекція (розпитування та розповідь). Питання як тогочасний архітектор домагався перших рекомендацій поки не варте нашої уваги. Мабуть це вирішувалося не на системному офіційному рівні, а скоріше, на "суб'єктивно-громадських" засадах.

Проте, опісля втілення у життя першого проекту, з'являвся гучний, а інколи й не зовсім "голосистий" чинник, який говорив за свого майстра. Тут нам варто зауважити, - якщо будівничий зміг догодити смаку замовника, то це ще не вирішувало його історичної долі. Щоб залишити історії своє ім'я, потрібно було спорудити пам'ятку такою, щоб усі, у чиєму просторі вона з'явилася, прийняли її. На наш погляд і цього замало. Навіть тоді, коли цю споруду прийняв широкий загал, соціальне значення архітектора не слід перебільшувати.

Щоб стати не тільки визнаним та заможним, а ще й соціальне вагомим, тогочасний архітектор мав відчувати панівні ідеї у просторі своїх дій, розуміти питання того соціального простору, який ці питання тиражував, множив. Він мусив передбачити перспективу розвитку з цих питань, нового соціально-просторового бачення світу. Саме того світу, якому він присвячує свої зусилля.

Справедливо буде стверджувати, що Йоган Готфрід Шедель (1680 року народження) догодив Україні. Його вислів: "Тебе, величавий утвір, збудований моєю уявою й завзяттям, зустрінуть урочисто нащадки"1 доводить нам те, що він це знав. З тої давнини до сьогодні залишилася згадка про "суперечку" з приводу скільки "ця дзвіниця стояти буде" й з'явилася "проблема" - чи це барокова споруда?" Певно, вона буде існувати доколи існуватимуть питання про українське бароко. Коли і як воно з'явилося, як переінакшувалося та в яких воно стосунках з "Європейським" бароко.

Нас цікавить нині не це. Ми торкаємося соціального, свідомого і підсвідомого фактору, за яким творчість добродія Шеделя інтегрована у культурний простір "України". Якщо у XVIII ст. на теренах "України" запанувало бароко, то Велика Лаврська дзвіниця (загально визнано) - пам'ятка бароко. Однак, Йоган Готфрід Шедель був людиною з європейським рівнем освіти, яка з XV ст. була просякнута ідеями Відродження.

Звісно, що на його творчості цей факт залишив свій відбиток. Нам, також, відомо, що XVIII ст. це час розквіту палацового будівництва, посилення влади російського царату й необхідності "Высочайшего соизволения". У цей історичний період підсумовувалися потуги Петра І у справі європейської "учености" тогочасної еліти.

Перш ніж продовжити розпочаті міркування, варто зупинитися на зауваженні про те, що сутність Відродження - це гуманізм, який завжди був присутнім у глибинах розвою культури. Проте, ми повинні звернути увагу на вдале зауваження Й. Хейзінга, де наголошено те, що нове приходить мов якась зовнішня форма до того, перш ніж воно стає дійсно новим по духу2.

Отже, на початку, ця "підсумкова" освіта спиралася не стільки на відкриття гуманізму, скільки на знання минулої "античної" культури. Алегорії входили в моду. Форми поступово переінакшували зміст.

У княжу добу зміст з формою перебували у стані тимчасової, умовної рівноваги, яка з часом втрачалася. Коли Шедель покидав Європу, там зміст, сутність культурних здобутків створили нову форму, закарбовану на рівні цивілізації. Нові потужні ідеї посунули свої мистецькі здобутки на Схід. В "Україні" вони затінили попередній зміст, із надр котрого, почали звільнятися до пори приховані джерела вільнодумства. Нова форма вже не була тільки прикметою належності до якогось "соціально-психологічного світу", а відповідала місцевим загальнокультурним зсувам у суспільстві. Тому, попередня традиція української дерев'яної церкви, втілена у цегляних спорудах, набуває іншого соціального звучання. Надзвичайно, раціональні дерев'яні церкви, з елементами декоративно-ужиткового, традиційного принципу організації простору в "Україні", породжують інший рівень осмислення й витворення духовного простору, що втілюється у кам'яних спорудах. Через них ми спостерігаємо ці нові втілення у реальному життєвому просторі.

У нових спорудах вже більше здобутків від географічного Заходу на відміну від Давньоруського Півдня. Зміна орієнтації Південь-Північ на Захід-Схід зумовлена новими загальнокультурними реаліями. В них пояснення щирого прагнення України до самобутності на засадах Європейської держави, яке закарбоване у кам'яному витворі Йогана Шеделя, Великій Лаврській дзвіниці.

Саме Велика Лаврська дзвіниця, у якій форми чотирьох класичних ордерів, прибрані в шати барокової традиції, презентує використання Україною світових культурних надбань нового рівня. Велична будова символізує можливості українського етносу в Європейському культурному просторі, які збагачують його своєю самобутністю.

З досліджень Марка Захаровича Петренка, задовго до Шеделя, у XVII ст. Лавра розпочала будівництво дзвіниці за проектом Аксамитова. Вже були закладені фундаменти, коли роботи припинилися, бо велись на гроші Івана Степановича Мазепи.

Вплинули усім відомі післяполтавські події й смерть самого Аксамитова. Поволі, коли монастир пережив політичну скруту, знов почалися пошуки міністра, їм став уродженець Прусії Йоган Готфрід Шедель, який з 1713 року був у Московії.

Йоган Готфрід Шедель виїхав до Києва у 1731 році й прибув на місце не пізніше 23 лютого. До речі, за браком коштів, він покинув у Москві недобудованою дзвіницю над брамою Донського монастиря. Архітектору тоді вже було біля 50 років. Контракт з Лаврою укладав зрілий майстер.

З цього контракту стало відомим, що Шедель одержав ще в Москві якийсь проект дзвіниці. На нашу думку, той проект йому передали "посередники", котрі діяли за дорученням Лаври.

М.З.Петренко, з'ясував, що то був не "абрис" виконаний Ф.Васильєвим, а ймовірніше згаданий раніше проект Аксамитова. Минаючи усі суперечки про авторство отриманого проекту, слід наголосити, що Шедель вчинив на свій розсуд, бо відкинув чужі "рисунки" й втілив у життя особистий задум, як єдино можливий.

Це рішення видалося надзвичайно вдалим. Воно матеріалізувалося "у потужній будівлі", що витримала землетрус й мала після цього тільки тріщини. Нападники на проект не спромоглися здолати переконань Шеделя. Знаний будівничий, котрий протягом 17 років пристосовував свої "німецькі надбання" до місцевих уподобань, залишив по собі добру пам'ять. Його пророчі слова: "Ця дзвіниця в Києво-Печерські Лаврі трудом моїм зроблена... по всій Русі і в Європі другої такої не знайдеться"3 набули нового змісту в сучасній Україні. Нам здається ймовірним те, що у 1744 р. Йоган Шедель досить вдало визначив сучасникам соціальне значення його витвору. Його пам'ятка належить культурі України, бо ні "в Русі, ні в Європі" такої не знайдеш, і ще, дзвіниця Шеделя презентує належність України до Європейського культурного простору, як складової світової культури.

Юрій Нейман

1 ЦДІА ф. 128, оп. 1 (заг.), стр. 27, 21, 1731, арк. 41. (По М.З. Петренко. Києво-Печерський Державний історико-культурний заповідник. Путівник Изд. "Мистецтво", 1979 р).
Повернутися

2 Й. Хейзінга. Осень средневековья. - М., Наука, 1988г.
Повернутися

3 ЦДІА ф. 128, оп. 1 (заг.), стр. 27, 21, 1731, арк. 41. (По М.З. Петренко. Києво-Печерський Державний історико-культурний заповідник. Путівник Изд. "Мистецтво", 1979 р).
Повернутися

Для пошти  Редакція XYZ

ICQ UIN 3747859